Запорізький національний університет

Наукова бібліотека

Довідка для читачів, електронні книги, каталоги,
ресурси Інтернет, новини бібліотеки
Запорізький національний університет Сайт ЗНУ    Перейти на сторінку бібліотеки Головна сторінка    Довідка Довідка   

Наукова бібліотека 

Статті 


Статті / 50 років з іменем Василя Сокирка

50 років з іменем Василя Сокирка

/ В. Середа // Запорізька правда. – 2016. – 13 жовтня (№ 40). – С. 25


     УРАНЦІ 24 березня 2001 року Василь Сергійович Сокирко залагодив справу із місцем на кладовищі (для себе), отримав документи. Відтак пообідав із сином Олександром. Увечері відійшов у Вічність – через 12 днів після смерті вірної супутниці його життя Олени Степанівни. Одразу пригадалася легенда про лебедину вірність, у якій один партнер – на все життя, і якщо хтось із пари покидає світ, то інший або ж залишається один до кінця свого життя, або ж умирає від горя.
     Ця сумна новина вразила тоді в саме серце, адже Василь Сергійович був душею студентів і випускників усіх років факультету іноземних мов Запорізького державного педагогічного інституту (згодом – ЗНУ). Із ним пов'язана ціла епоха розвитку іноземної філології – 35 років! Без нього цей факультет неможливо уявити – кандидат педагогічних наук, доцент, перший декан факультету іноземних мов, проректор, завідувач кафедр німецької мови та викладання іноземних мов – Василь Сокирко був надзвичайно скромною людиною. Ми майже нічого не знали про його особисте життя, зокрема, трагічну долю як ветерана Другої світової війни.
     Нещодавно ми зустрілись із єдиним онуком Василя Сергійовича – Олексієм, котрий береже пам'ять про нього. Він приніс у редакцію ексклюзивні світлини із родинного альбому й поділився спогадами про діда. Олексій Сокирко – кандидат педагогічних наук, 16 років працював у Запорізькому націоyальному університеті, рік – у Запорізькому національному технічному університеті, із вересня – директор спеціалізованої дитячо-юнацької школи олімпійського резерву "Мотор Січ" із плавання та стрибків у воду.

ВОНА БУЛА СЕНСОМ ЙОГО ЖИТТЯ


     ПРИВЕРНУЛА увагу світлина із далекого 1946 року – на ній Василь Сергійович із дружиною під час роботи в радянській військовій адміністраці
     – Дідусь зустрів мою бабусю Олену в Німеччині після війни, в 1945 році, – розпочав розповідь Олексій Сокирко. – Там вони одружилися, й у 1946 році в місті Гьорліц (Саксонія) народився мій батько Сергій. Бабусю 1941 року погнали в Німеччину, де працювала на фабриці. Із тих часів на руці залишився табірний номер, вона завжди його заклеювала лейкопластиром або ховала, надягаючи браслет, – дуже соромилася цієї наколки. У полоні досконало вивчила мову. Дідусь говорив, що тонкощам німецької мови він зобов'язаний саме їй. Дідусь дуже кохав бабусю – вона була сенсом його життя. Усе в домі трималося на ній.

БОЛІСНІ СПОГАДИ КОМАНДИРА БАТАРЕЇ

     НАРОДИВСЯ Василь Сергійович 19 січня 1923 року на Черкащині, в селі Хижинці Лисянського району в родині сільського вчителя Сергія Мокійовича Сокирка. Можливо, фах батька визначив вибір його майбутньої професії, бо 1939 року він вступив до Одеського державного (нині – національний) університету, проте після першого курсу перейшов у Одеське артилерійське училища (нині - Воєнний інститут Одеського національного політехнічного університету).
     – 2001 року я відвідав заклад, – продовжив оповідь Олексій. – На світлині, де він курсант, на петлицях гімнастерки ви бачите позначку «ОУ». У той час усі хотіли бути воєнними. Коли дідусь розповідав про війну, то завжди згадував Харківську операцію, де наші війська потрапили в оточення (тоді загинули понад 171 тисяча військовослужбовців, більше 106 тисяч були поранені, багато зникли безвісти або були захоплені в полон – Авт.) – У полон потрапив і дідусь. Якось я запитав, як він потрапив на фронт, адже тоді ще не закінчив училище і його могли не брати на війну, але він зробив свій вибір, додавши собі вік. Його, молодшого лейтенанта 671-го артилерійського полку, поставили командувати батареєю. У травні 1942 року супротивник мав значну перевагу – знищив усю техніку полку. Із оточення вони намагалися вийти беззбройними – це були болісні для дідуся спогади навіть багато років потому.

ВТЕЧА З ПОЛОНУ

     ЗА СЛОВАМИ Олексія Сокирка, був один момент, про який Василь Сергійович згадував лише раз. Утекти з німецького табору йому допомогли, ризикуючи своїм життям, двоє бельгійських полонених. Це стало можливим, бо в них був вільний режим переміщення. Протягом двох місяців Василь Сокирко переховувався від фашистів і чекав визволення радянськими військами. Увесь цей час допомагали німці-антифашисти.
     – Уже після війни, коли дідусь відвідував Німеччину, – розповів Олексій, – він зустрічався зі своїми рятівниками. А коли я 1989 року їздив на змагання із плавання в тоді ще Німецьку Демократичну Республіку, друзі дідуся приходили вболівати за мене. Ці зв'язки тривали аж до 2000 року.
     Коли розпочалися фільтраційні заходи, щоб відсікти всіх, хто співпрацював із окупантами, дідусеві вдалося реабілітувати своє ім'я, і він продовжив службу в Радянській армії.

ПОСТІЙНО УДОСКОНАЛЮВАВ ЗНАННЯ

     У 1948 році родина Сокирків повернулась на батьківщину Олени Степанівни в село Суземка, що на Брянщині (Росія). Там Василь Сергійович працював у школі, вступив до Московського інституту імені Моріса Тореза, 1957 року – до аспірантури. Із 1963 року розпочав викладацьку роботу в ЗДПІ, ставши 1966 року засновником факультету іноземних мов.
     – Дідусь постійно вдосконалював свої знання, – згадує Олексій. – Ранок розпочинався з того, що він щось писав або читав – причому завжди із олівцем у руках. Виписував якісь мовні звороти, робив нотатки. У нього було кілька записників (тоді ж комп'ютерів не було) з різної тематики. Я не міг тоді цього зрозуміти, адже він багато років викладав. Він відповідав: «Я не можу залишатися на рівні попереднього заняття». Дідусь легко переходив із російської на українську або німецьку. Українською любив говорити, вживаючи яскраві мовні звороти, щоб показати її мовне багатство.

КУЛЬТ ЛІСУ, ШАХИ Й АНЕКДОТИ

     ПРИРОДНО, що мені цікаво було дізнатись в Олексія, чим захоплювався Василь Сергійович на дозвіллі.
     – У нас була традиція – грати в шахи. Навіть коли було обмаль часу, ми грали хоч одну партію, причому завжди записуючи результати. Я зберігаю шахову дошку й ті записи. Під час гри ми щось обговорювали, він мені давав слушні поради. Добре знаючи тактику гри один одного, перші 20 ходів ми робили в шаленому темпі, не дивлячись на дошку. Якби хтось подивився збоку, не одразу б нас зрозумів – це нагадувало виставу. А ще в родині був культ лісу – бабуся з дідусем завжди розповідали про нього. Дідусь був гарним мисливцем. У Брянських лісах полював на вальдшнепів, це такі птахи. Він згадував: «Ідеш лісом із рушницею один й обмірковуєш щось своє важливе. Можливо, не зробиш жодного пострілу, але це так ушляхетнює людину духовно – ти сам на сам із собою та лісом».
     Удома дідусь, зазвичай серйозний у житті, майстерно розповідав анекдоти. Він знав багато веселих історій, але видавав їх дозовано із серйозним виразом обличчя, в той час як ми падали від сміху. А ще він був дуже скромним. Коли був депутатом (не пам'ятаю лише міської чи обласної ради), то завжди сплачував за проїзд у громадському транспорті – йому було соромно користуватись пільгою.
     НА ФАКУЛЬТЕТІ іноземної філології ЗНУ пам'ятають Василя Сергійовича Сокирка. Із нагоди 50-річчя факультету, що він заснував, 28 жовтня з'їдуться до університету із усіх куточків його учні, щоб узяти участь в урочистих заходах, серед яких і відкриття навчальної аудиторії імені Василя Сокирка. Початок о 15. 00.




Час останньої зміни: 2016-10-24 04:50:10