Запорізький національний університет

Наукова бібліотека

Довідка для читачів, електронні книги, каталоги,
ресурси Інтернет, новини бібліотеки
Запорізький національний університет Сайт ЗНУ    Перейти на сторінку бібліотеки Головна сторінка    Довідка Довідка   

Наукова бібліотека 

Статті 


Статті / Кафедра, де золотом полум'яніє слово

Кафедра, де золотом полум'яніє слово

/ Про колишнього викладача ЗНУ О. Турган / Г. Клікова // Индустриальное Запорожье. – 2016. – 3 ноября (№ 44). – С. 12-13


     Кафедру культурології й українознавства, що функціонує у Запорізькому державному медичному університеті, без перебільшення можна назвати одним з найпотужніших осередків українства не тільки у Запорізькому регіоні, але й загалом в Україні. її очолює доктор філологічних наук, талановитий вчений – відомий на теренах України літературознавець Ольга Турган. Діяльність Ольги Дмитрівни високо поцінована в наукових колах. Зокрема, про її непересічний талант з великою повагою відгукується відомий літературознавець, доктор філологічних наук, професор, академік НАН України, директор Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка Національної Академії Наук України Микола Жулинський
     Доречно зазирнути у тепер уже віднесену часом давнину, коли Ольга Дмитрівна Турган згуртувала у тодішньому Запорізькому національному університеті професійну команду викладачів, популяризаторів рідної мови й літератури. Їм на хвилі проголошеної незалежності хотілося якнайкраще прислужитися державі, а саме – міцно вкоренити між людей південного краю Слово, мовлене батьківською, українською мовою. Проте зашкарубла система не бажала здавати позиції, а нерівна боротьба з її тодішніми представниками невеликій команді інтелігентів була не під силу. З болем і кров'ю відривала себе професор Турган від університету, згадувати про те й зараз у неї бракує сил. Але не буває такого, щоб життя, добрі люди і Божі сили залишили людину, яка сповідує шляхетну мету без вибору і допомоги. Цей новий шлях, друге дихання філологічному осередку відкрив ректор ЗДМУ Юрій Колесник, запросивши Ольгу Дмитрівну створити кафедру в університеті. Очільник медичного вишу наділений безпомилковим чуттям людей, а відтак добре знає, які фахівці якнайкраще прислужаться університету, щоб якісно готувати лікарську еліту. «Ми зробили дванадцять років тому вибір на користь створення в ЗДМУ кафедри культурології й українознавства, і жодним чином не помилилися, – упевнений Юрій Михайлович. – Насамперед, тому, що потужно підсилили цим гуманітарну складову комплексної освіти, якою є університетська. Адже ця ланка тоді була слабкою. Сучасний лікар повинен бути всебічно розвиненою людиною, з хорошим інтелектуальним рівнем, художнім смаком. Неодмінно з добротним знанням культури, мови, історії.
     Це неможливо було здійснити посередніми силами викладачів. Тому, коли до нас прийшли високі професіонали, кафедра майже у повному складі на чолі з професором Ольгою Дмитрівною Турган, вважаю, нам пощастило обопільно – ми надали колективу хороші умови праці й розвитку, а вони забезпечують якісний рівень підготовки студентів. Уже сама назва кафедри зумовлює її високого штабу науковий рівень, і такою вона й є – кращою серед інших у медичних вишах України. І те, що студентів тут навчають два доктори наук, п'ять кандидатів, троє з яких захистилися уже в стінах нашого університету, вартує найвищої оцінки».
     Про те, над якими завданнями працює нині кафедра, розмовляємо з її завідувачкою, доктором філологічних наук, професором Ольгою Дмитрівною Турган.

     – Ольго Дмитрівно, яка основна місія кафедри культурології та українознавства?

     – Ми з колегами забезпечуємо ту частину гуманітарного циклу, яка відводиться у загальній університетській програмі підготовці майбутніх лікарів. Навчаємо студентів мови, історії культури, методології науково-дослідної роботи, педагогіки та методики викладання у вищій школі. Намагаємося, щоб вони зрозуміли уже з перших кроків опанування фахом, що на покуті, де в українській хаті ікони, у кожного лікаря має бути людина – з її зболеним тілом, а також із духом, душею. Звичайно, кожні реформації освіти з боку міністрів не минають для філологів без негативних наслідків, зазвичай обертаються «урізанням» годин, але ми прагнемо максимально в концентрованому вигляді подати студентам етапи розвитку культури нашої держави. Нині це дуже актуально і покликане працювати на формування особистості національного лікаря, який повинен знати, хто йшов попереду, що було створено українськими геніями, і прямувати далі.
     Життя швидкоплинне, і ті знання, які молодь отримує на наших лекціях і практичних заняттях, їй зазвичай не трапиться нагоди почерпнути ніде, окрім як на студентській лаві. Тому важливо зацікавити студентів розповідями про життєпис українських лікарів – письменників. Наприклад, жив у п'ятнадцятому столітті великий просвітитель Котермак-Дрогобич, він став першим доктором медицини, був ректором Болонського університету, викладав у Ягелонському. Його шанувала Європа, гуманіста знав увесь світ. Вивчення творчості лікарів, які залишили видатний слід у літературі – Степана Руданського, Модеста Левицького, Михайла Булгакова, Антона Чехова, спонукає молодь до глибшого розуміння власної місії у професії.
     Важливою складовою є викладання української мови за професійним спрямуванням. А оскільки більшість викладачів кафедри мають по дві освіти, то читають і основи психології, цей курс також згодиться майбутнім лікарям.

     – Зараз в університеті широко впроваджуються елективні курси. Ви також практикуєте такі?

     – Так, їх кілька, в тому числі, основи християнської моралі, психологічного спрямування. Мені особисто складає задоволення вести курс за вибором «Медицина та художня культура». Готуючись до нього, зробила і для себе чимало відкриттів. Зокрема, звертаючись до творчості генія Івана Франка, 160-річчя якого ми відзначаємо цього року. Він звертав увагу літераторів на те, щоб ті глибше порушували психологічні, медичні теми.
     Робив це і сам, зокрема, у творах «Маніпулянтка», «Із записок недужого», «Історія моєї хвороби», поем «Святий Валентій», «Бідний Генріх», де яскраво виписував постаті медиків, зауважував, що треба лікувати й словом, і музикою. Минули часи, і ось сучасні лікарі вдаються й до музикотерапії, й чудово знаються на можливостях слова. Франко, використовуючи власний досвід подолання недуг, нерідко безуспішно, у різні періоди свого життя, продовжив жанр записок, яким володіли Левицький, Булгаков, Вересаєв, у наш час ним послуговуються лікарі – письменники Євген Товстуха, Юрій Щербак. Зараз наша кафедра готує літературно-мистецьке свято, присвячене постаті Івана Франка. Такі заходи об'єднують студентів, викладачів, це дуже потужна складова виховної роботи молоді.

     – Ольго Дмитрівно, Ви нещодавно повернулися з Ужгорода, де брали участь у науковій конференції. Маєте зв'язки з колегами?

     – Звичайно, практично зі всіма вишами України. А ще кафедра бере участь у наукових конференціях та обмінюється інформацією з Університетом Палацького в Оломоуці (Чехія), Ягелонським університетом у Кракові (Польща), Могилівським державним університетом ім. Куляшова (Білорусь), а також із численними спорідненими кафедрами нашої держави. В Ужгороді філологи з усієї країни обговорювали тему «Українська література у загальносвітовому контексті».
     А перед цим я побувала в Івано-Франківську. Там у національному медичному університеті – одна з наших опорних кафедр, дуже цікаво було поспілкуватися з колегами, які викладають предмети гуманітарного спрямування у медичних вишах. На мою думку, ми у ЗДМУ почуваємося більш самодостатніми, ніж колеги з таких кафедр навіть деяких філологічних факультетів. Завдяки увазі й допомозі ректорату, розвиваємося, пишемо статті у спеціалізовані видання, видаємо монографії, готуємо на конференції доповіді, виступаємо опонентами дисертантів. У нас хороша наступність: свого часу я керувала підготовкою дисертації Тетяни Володимирівни Гребенюк, тепер вона, доктор філологічних наук, професор, готує до захисту колегу, невдовзі захистить кандидатську Олена Вєщикова. Добра перспектива професійного зростання й у старшого лаборанта Ольги Федько.

     – Як ви відзначите цього року день української писемності та мови?

     – Традиційно напишемо усім загалом спершу ректорський, відтак – диктант національної єдності. До речі, я щороку його і сама пишу. Без помилок! Цими днями, у жовтні, стартуватиме Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика. Наші студенти завжди активну участь беруть і в ньому, і в мовно-літературному конкурсі імені Шевченка, отримують призові місця. Звичайно, розповідатимемо на заняттях про Нестора-літописця, на честь якого засноване це свято. І, головне, спонукатимемо наших студентів бути освіченими, добре знати мову, літературу рідної України.
     Цю розповідь свого керівника доповнюють працівники кафедри. Оксана Сидоренко, кандидат філологічних наук, доцент: «Неймовірно вдячна долі, що звела мене з цією кафедрою. Тут панує позитивна енергетика, ми однаково дихаємо, наші погляди на події, розвиток суспільства збігаються. Ми цінуємо одне одного, бо кожен в невеликому колективі є яскравою індивідуальністю. Завдяки Ользі Дмитрівні ми стали кафедрою професіоналив. Комусь може здатися, що у неспеціалізованому виші ми вторинні, меншовартісні, але це не так. Показником розвитку є постійний пошук колег, авторитет в університетському колективі, а також успіхи наших студентів. Я викладаю українську мову й історію культури. На жаль, не всі наші першокурсники приходять у виш підготовленими, з чіткими уявленнями про майбутній фах, відповідно не завжди орієнтуються й у тому, що є головним для них на цьому відрізку часу. Мої дисципліни, вважаю, допомагають їм адаптуватися в університетському просторі, відновити вивчене у школі, отримати нові знання. А також ліпше зрозуміти звичайні житейські істини, корисні для їхнього віку. Ми залучаємо майбутніх лікарів до медичного мовного контенту. До вивчення української заохочуємо й російськомовних студентів, принаймні, вони не цураються.
     У рамках університету наша кафедра має й провідну виховну місію. Тут широкий простір до творчості усього колективу. Особливо популярні тематичні літературно-мистецькі вечори, присвячені творчості Тараса Шевченка, Василя Стуса, готуємо свято з нагоди ювілею Франка, а також велику аудиторію зібрали вечори сучасної української поезії та на тему кохання у віршах й музиці. Студенти дуже охоче беруть участь у таких заходах, співають, танцюють, грають на музичних інструментах. Серед них дуже багато талановитої молоді. А для нас усі заходи, де звучить українська мова, – це вже свято».
     Юрій Ганошенко, кандидат філологічних наук, доцент: «На кафедрі я працюю з самого початку її створення, дванадцять років. Ольга Дмитрівна – мій учитель, я був її аспірантом. Тут зібралися однодумці, склалася унікальна, дуже комфортна атмосфера, коли не потрібно долати психологічний дискомфорт, бо такого просто немає. Не витрачається час і сили на чвари, плітки, натомість панує творчість, навчання, пошук, і працювати у такому колективі саме задоволення. Викладаю студентам історію української культури – це лекції й семінари, для магістрів – курс психології та методики викладання у вищій школі, а також проводжу елективні курси з основ психології, основ педагогіки, основ соціальної психології. Вважаю, що немає дисциплін, не пов'язаних з діяльністю медика. Адже медичний університет готує передусім випускника вищої школи, тобто інтелігента, який зароблятиме на життя власними мізками, а їх постійно треба тренувати й розвивати. Тому лікар, який не вміє говорити, мислити й не цікавиться навколишнім життям, не зможе в майбутньому привернути до себе пацієнтів. Він програє креативному, хто розвивається й розширює світосприйняття. Наше завдання – виховати особистість з міцним базисним рівнем духовного, культурного розвитку, який би в подальшому став міцним інтелектуальним фундаментом для лікаря-професіонала. Звичайно, хочеться, щоб це зрозуміли наші першокурсники якомога раніше.
     Ми практикуємо практику занурення студентів у культурний простір – відправляємо в театри, філармонію, музеї й галереї на виставки живопису, а вони опісля описують нам свої враження. Трапляється, що у 17 років молода людина вперше відвідує театр... Може, тут діє система й деякого примусу, та потім, зрозумівши усі наші дороговкази і підказки, вони пересвідчуються, що це їм на користь.
     У виш приходять різні першокурсники. Для одних українська справді рідна, це мова батьків, родини. Інші користуються нею лише на лекціях, треті ще не володіють, до того ж соромляться говорити. Ми ставимося до всіх толерантно, з розумінням, не ламаючи нікого, як то кажуть, через коліно. Бо ж розуміємо, що за 25 років незалежності було втрачено багато часу. До того ж, негативні процеси підсилила війна, анексія тощо. Тож «ламати хребти» цим дітям, насильно українізуючи їх, ніхто не збирається. Їм потрібен час, щоб позбутися рамок, бар'єрів, щоб хоча б на цьому етапі проявився здоровий білінгвізм, аби людина не змішувала дві мови чи відмовлялася від однієї, а вчила кілька, користувалася ними рівнозначно.
     Ми самі розмовляємо й у виші, й поза ним українською, спонукаючи спілкуватися разом. Чим більше буде питомого українськомовного середовища, тим менше поставатиме непотрібних політизованих проблем. Нинішня молодь до опанування мовами ставиться зовсім інакше, ніж ми колись, зрештою, настане час, я в те вірю, що мова буде нормальним методом спілкування, а не ідеологічними цяцьками, якими можна одних залякувати, інших принижувати».
     Олена Вєщикова, викладач: «Працюю на кафедрі чотири роки, вони стали для мене знаковими в професійному зростанні. Завершую дисертаційне дослідження зі спеціальності «теорія літератури». Тема у мене цікава, пов'язана з творчістю сучасних письменників – Володимира Даниленка, Валерія Шевчука, Галини Пагутяк. Працюю під керівництвом доктора філологічних наук професора Тетяни Володимирівни Гребенюк. Вважаю нашу кафедру найкращою, нам усім тут дуже комфортно, це як єдиний здоровий організм. Я проводжу практичні заняття з української мови за профільним спрямуванням, із психології та з української мови для іноземних студентів. Мені це цікаво, особливо у тій площині, коли бачиш людину, яка зовсім не володіє українською, такий собі чистий лист. Починаємо з абетки, і до кінця семестру вже читаємо! Іноземним юнакам краще даються словосполучення, якими освідчуються в коханні дівчатам. А ще мова вивчається у процесі підготовки до вечорів, коли вони залюбки співають українською».
     Максим Семененко, студент 1-го курсу 2-го медичного факультету:
     «Лекції й семінари з історії культури стали для мене приємним відкриттям. Зараз підійшли до козацької доби, і я із задоволенням слухаю лекції, вони примушують вдуматися, уявити ту добу, поміркувати, чому так, а не інакше розвивалися події в Україні. Вважаю вельми корисним те, що з перших студентських кроків ми отримуємо такий цікавий матеріал. Дуже добре, що в університеті звучить українська мова, у цьому значна заслуга викладачів кафедри культурології і українознавства. Адже коли чуєш вишукану мову лектора, починаєш її наслідувати, спілкуватися нею. Українська для мене – це мова рідних людей, бабусі Ніни Іванівни й дідуся Віктора Григоровича Буйненків, вони мешкають у селі Мар'ївка Запорізького району, де я буваю щовихідних. Вони – моя чудова школа. І ще, добрим словом згадую свою учительку Катерину Андріївну Олійник із гімназії 93, що у Шевченківському районі Запоріжжя. Адже, поки вона не почала у нас в сьомому класі викладати українську мову й літературу, я не любив ці предмети. З нею все пішло інакше, я захоплено прочитав «Чорну Раду» Куліша, а уривки з «Кайдашевої сім'ї» знаю напам'ять».
     Ірина Візна, студентка 1 -го курсу 2-го медичного факультету:
     «Народилася і до десяти років проживала у Львові, відтак за сімейними обставинами переїхали з родиною на Херсонщину. Звичайно, українська – моя рідна мова, проте я вільно володію російською, зараз беруся серйозно удосконалювати англійську. Проблеми, якою мовою говорити, для мене не існує, це не створює жодних бар'єрів у спілкуванні. А от культурою, мистецтвом раніше не дуже цікавилась, і тепер, в університеті, зрозуміла, що вельми себе обмежувала. На лекціях з історії культури відкриваю новий пласт у своєму розвитку, нову цікаву сторінку, і це чудово! Добре, що є такий предмет, він як перлинка у морі спеціальних дисциплін, які належить опанувати».
     Антон Ізвозчиков, староста 8 групи 1 -го курсу 1 -го медичного факультету:
     «Наша група вся українськомовна. Це позитивно. Зі мною всі, хто навіть у побуті спілкується російською, розмовляють українською. Це також позитив. Поза парами превалює російська, це реалії. Але добре, що у виші є потужний оберіг українства – відповідна кафедра. Лекції, семінарські заняття викладачів, які ми вже відвідали, дуже високого рівня, одразу відчуваєш, що ти потрапив у вищу школу кращого зразка. Знання історії культури допоможе краще зрозуміти події сучасності, пізнати родовід. Інакше про яку національну свідомість, патріотизм можна говорити. В університеті згодився міцний запас знань, які отримав у кращому українськомовному ліцеї міста Жовті Води на Дніпропетровщині, на своїй малій батьківщині. Тепер з пагорбів Хортиці, з аудиторій свого університету далі пізнаватиму Україну».
     Валерія Чеботарьова, студентка 6-го курсу, майбутній кардіолог:
     «Добігає завершення студентська пора, незабаром прощатимусь з університетом. Залишаться найкращі спогади, адже в ЗДМУ ми отримали всебічну грунтовну освіту, це були роки напруженої праці, які стануть міцним підгрунтям професії, яку я обрала і опановувала із задоволенням. Звичайно, основну увагу приділяли вивченню спеціальних дисциплін, але важко переоцінити той великий вклад, який зробили у формування нашого світогляду, зокрема, викладачі кафедри культурології й українознавства. Пригадую цікаві лекції й семінари, занурення у світ прекрасного, де ми спочатку так мало розумілися. На першому й другому курсах відкривали для себе нові сторінки історії української культури, вивчали мову.
     А які літературно-мистецькі свята готували! Разом з нами й викладачі співали. Ми з однокурсниками брали участь у Всеукраїнській олімпіаді з культурології в Києві, гарно виступили в команді. Пригадую свої перші відвідини філармонії, нам порадив побувати там викладач, відтак ходимо на концерти усі ці роки. А ще на тих парах нам відкривали театр, ми з чоловіком і зараз часто його відвідуємо. Усе вивчене, пізнане в ті часи не минуло безслідно, воно зі мною назавжди. У Запоріжжя я приїхала з Кривого Рогу, це місто практично російськомовне. Туди й повернуся, але вже іншою, з багатим інтелектуальним багажем. Українську опанувала тут, відповідно до ситуації, вільно нею спілкуюся, як от з подружкою Оксаною Штепан, у якої ще з дому, з Черкащини, чудова мова. За все краще, чим наповнила свій розум, чого навчилася, низький уклін університету!»
     Олександра Кондратенко, студентка 6-го курсу медичного факультету:
     «Пригадую перший курс, особливо перший семестр. Ми пірнули у навчання, навантаження були просто неймовірними, предмети – важкими, часу катастрофічно не вистачало. Культурологія припадала на понеділок, це був справді шалений день – чотири пари, сама лише анатомія чого варта була. А тут іще культурологія! Звичайно, вчила, хоча не все, як того хотілося. З огляду на досвід, який прийшов з роками, розумію – якби знову повернутися на перший курс, я б зовсім інакше ставилася до цього циклу дисциплін – вдумливіше, старанніше. Адже це великий цікавий світ, у якому стільки прекрасного! Людина не може бути справді освіченою, якщо не збагатить себе знаннями з історії, не знатиме, як розвивалася в давнину культура і якою вона є нині. Лікареві, вважаю, треба добре знати мову рідної держави. Здобувати медичну освіту я приїхала з Криму, з Ялти, іще до сумнозвісних подій, а за шість університетських років мені вдалося краще вивчити мову, літературу, більше пізнати і полюбити Україну.




Час останньої зміни: 2016-11-09 07:25:14