Запорізький національний університет

Наукова бібліотека

Довідка для читачів, електронні книги, каталоги,
ресурси Інтернет, новини бібліотеки
Запорізький національний університет Сайт ЗНУ    Перейти на сторінку бібліотеки Головна сторінка    Довідка Довідка   

Наукова бібліотека 

Статті 


Статті / Тіні погублених рік : [про В. Чабаненка]

Тіні погублених рік : [про В. Чабаненка]

/ К. Сушко // Запорізька правда. - 2017. - 2 березня (№ 9). - С. 22


     Минає три роки, як пішов од нас відомий учений, публіцист і письменник Віктор Антонович Чабаненко. У розмаїтті інтересів справжнього Громадянина України найболючішою була доля Великого Лугу Запорозького...
     Уперше стрівши в Гоголя «редкую птицу», яка здатна «долететь до середины Днепра», хлопчик отетерів. Яка ще птиця? Од рідної Єлизаветівки (Больбатового), повз яку жваво струменіла річка Кінська, до Дніпра кілометрів, мабуть, із 15, а то й 16. Дніпро там, неподалік Перевозу, де острівці Насипний і Тарасівський, звісно, значно потужніший Кінської, але, щоб не долетіти до його середини... Адже ширина метрів 350, подекуди, може, 400, отож усі птахи пурхають туди-сюди невпинно й легко. Віктор сам не раз бачив.
     Про який же тоді Дніпро казав великий письменник?
     Прозорої днини допитливий хлопчик інколи підіймався на високий рідний берег, ставав обличчям на захід і пильно вдивлявся поперед себе. Вже за мить забував про все на світі, бо не лише очі, а й серце повністю забирала дивовижна сивувато-зелена повінь, якій, здавалося, ні кінця, ні краю. Розкішні верхівки осокорів, в'язів, берестів, верб, дубів, ясенів, кленів, грабів, шовковиць і диких груш зливалися в нероз'ємну стихію. Під ними й між ними уявлявся Плетеницький лиман, озера Клинувате й Піскувате, згодом річечка Довгенька, потім Кушурувата... Подумки то брів стежкою крізь плавневі нетрі, то плив каюком від лівобережної Єлизаветівки до правобережної Вищетарасівки і все ніяк не міг збагнути, до якої ж середини не могла долетіти ота птиця.
     А якось уночі скрикнув і прокинувся. За вікном навісніла гроза, а йому привиділося... Буцімто простір між Больбатовим і Вищетарасівкою став проглядатися відразу геть увесь. Ні в'язів, ні осокорів, ні дубів, ні груш, ні очеретяних заростей, ні кущуватих острівців, ні голих піщаних кіс, ні крихітних озерець і таких же річечок, лише похмура водяна гладінь.
     Мерщій вийшов надвір. Крізь вологу темінь не міг розгледіти навіть хат на протилежному боці вулиці... А хотілося переконатися, що живі всі оті осокори і клени, дуби й груші, острівці й притоки, горбики й улоговинки - від Хортиці й до Каховки - значить, живий батько Великий Луг Запорозький!
     Лише вранці, коли сонце вже виглянуло з-за пружки недалекої лісосмуги, вибіг на улюблений пагорб і глянув... І враз заплакав, бо радість, яку відчув, не вмістилася у серці. Йому здалося буцімто верхівки усіх отих дерев, що по вінця заповнили простір, тихенько ворушаться, наче вітаючи його... Але він про те нікому не сказав, бо ніхто не повірив би. Хто він такий, оцей вразливий підліток, щоб його вітали дерева!
     Наче заспокоївся... Та ось знову зійшов на пагорб, заплющив очі, як одразу постала тривожна водяна широчінь... Невже ото вона привиділася надчутливому Миколі Васильовичу сто двадцять літ тому, через що й пустив навпростець «редкую птицу»? Геніальне пророцтво? Трагічне попередження?
     Тринадцятий минув Вікторові восени 1950-го, а взимку радіо повідомило, що біля Каховки розпочалося будівництво гідроелектростанції. А щоб вода змогла обертати турбіни, їй належало падати з висоти шістнадцяти метрів. Значить, рівень води у Дніпрі слід підняти щонайменше метрів на вісім... І почали рубати дерева. На всій величній і могутній Дніпровій заплаві - майже від Хортиці і до Каховки, мало не дві сотні кілометрів уздовж і ледь не З0 упоперек!
     Рубали плавні три роки поспіль. Віктор часто виїжджав на велосипеді то до Шпиль-гори, то до Сухої балки, звідки відкривалася широка панорама на благодатний Світ Природи, що гинув на очах. Розкішні дерева й непролазні чагарники наче хтось вистригав, вибривав, невидимий, могутній і жорстокий.
     Рубали упродовж усього 1954 року. Серед літа Віктор побував там, де народився й виріс, і те, що побачив, його приголомшило. Привітно, хоча й сумовито посміхнувся пагорб з кущиками шипшини біля Ломачиної балки, а Єлизаветівка... Рідного села не було. Лише купи паліччя на місці хат, потрощені абрикоси, вишні, яблуні, груші, шовковиці. А попереду, ліворуч і праворуч, на кілометри, кілометри й кілометри, скільки й могло сягнути око, - моторошна пустка. Жодного деревця, яке б стояло, жодного кущика. Навіть жодної птахи тоді не нагодилося, яка могла б спробувати долетіти бодай до середини пустелі, створеної людиною.
     Навесні 1955-го стала прибувати вода. Кінська й Дніпро виходили зі своїх берегів, а разом із ними розливалися численні озера й озерця, затоки й протоки. І - річечки, річечки, річечки... Виходили з власних берегів і більше не входили, бо навесні 1958 року тих берегів уже не було. Все від лівобережних Балок до правобережної Вищетарасівки заполонила вода. По ній зазміїлося густе каламутне шумовиння, мов тіні погублених рік. А на самій пружці гігантської рукотворної водяної пустелі стояв студент-четвертокурсник Запорізького педінституту Віктор Чабаненко і крізь тихе ридання вимовляв слова, які мовби самі собою виринали із глибин його душі:
     Над «морем» Каховським гуде буревій І чайка Мазепина плаче, Вогнями-шаблями в імлі грозовій Лютує прокляття козаче.      Надрукованими ці рядки автор побачить лише через півстоліття.
     Постскриптум
     Уже невдовзі після того, як вода «в акваторії іскусствєнного моря достігла запланірованной атмєткі» у відповідних «кругах» почали говорити про приборкання «моря», упритул до його спуску. Спершу тихо, а потім усе голосніше й голосніше. І це лише після того, як вирубали 150 тисяч га плавневого лісу, як стерли з лиця Землі 87 населених пунктів (13100 садиб), як у вир переселєнь-переїздів вкинули 52400 чоловік, як затопили сотні видатних пам'яток археології (зокрема, території 5 із 7 запорозьких січей)...
     2008 року, з нагоди півстолітнього ювілею «моря», підбили підсумки. Назвемо лиш деякі: триває процес обвалювання берегів майже по всьому периметру водоймища; значно скоротився видовий склад риб; уп'ятнад-цятеро (!) скоротився річний вилов риби; на дні водойми утворився товстий шар мулу, нашпигований радіоактивними відходами; катастрофічно підвищився рівень грунтових вод на значній частині території Херсонської області, що викликав підтоплення. А головне: «каховську» воду у ролі питної без ретельного очищення вживати не можна.
     Що у зв'язку з цим може зробити суспільство? В автора цих рядків наразі є свідчення, на що здатна лише одна - не байдужа! - людина. Зокрема, Віктор Чабаненко підготував і 1999 року видав власним коштом історико-топонімічний словник «Великий Луг Запорозький» (330 сторінок). Безпрецедентне видання навіть у світовій практиці: відновлено пам'ять про 2075 топографічних об'єктів, знищених «морем»: острівці, миси, озера, річки, затоки й урочища, пагорби, коси, броди, балки, гряди, і т.д. Словник оснащений двома картами (одна з яких унікальна) - периметр Каховського «моря»: як було і як стало.
     2006 року В. Чабаненко видає (тим же власним коштом!) фундаментальну науково-популярну книжку «Українська Атлантида» (400 сторінок), яку можна вважати не лише осанною Великому Лугу Запорозькому і реквіємом по ньому, а й тривожним застереженням нам усім. Не випадково книжка готувалася на здобуття Національної премії імені Т.Г. Шевченка.
     А що може держава у світлі окресленої проблеми? З урядового благословення нині ведеться підготовка до будівництва Каховської ГЕС-2.




Час останньої зміни: 2017-04-11 11:16:27