“Доки буде жити дух наш запорозький, доти Україна буде в свiтi жить!”
(21 листопада 2011 р. Анатолію Рекубрацькому виповнилося б 66 років)
Тоді в інститутах не давали відстрочок од армії. І його забрали, здається, із третього курсу. Я навмисне (хоч і зробити це просто) не наводжу довідок, прагну за уточненням несуттєвого не розхлюпати настрій, той чар, який (об'єктивно!) напрацював навколо себе Анатолій Рекубрацький!
Він тоді з'явився у військовому одязі – молодий, підтягнутий, переповнений армійськими легендами (бо таки в розповідях мрійника-поета важко розрізнити: де правда, а де фантазія). Хоч це тепер я такий поблажливий – із висоти свого віку. А тоді дослухався та доскіпувався. I, зробивши для себе висновок: бреше! – обурювався, як наче то були не невинні (ні для чого, окрім закохувати дівчат, чи викликати захоплення зелених початківців не спрямовані) фантазії, а справжнісінький кримінал!
ЖИВА ЛЕГЕНДА УНІВЕРСИТЕТУ
– Хто там зібрав компанію на п'ятачку?
– Та то Рекуба!
Од нього я довідався, яким буває армійський старшина, чому в армії ложка люмінєва, а не алюмінієва, як треба вести себе в разі загрози ядерного вибуху і ще багато чого такого, про що й сам собі не можу повідати повністю...
Одне слово, Анатолій Рекубрацький ходив живою легендою, таки приваблюючи до поетичних лав чимало юних неофітів. Він був тою ланкою в поетичному світі інституту, в житті літоб'єднання, якої (перебираю в пам'яті всіх знайомих літераторів) не заміниш ніким.
Уже тоді один його вірш (ми тільки мріяли про таку удачу!) надрукував столичний журнал "Дніпро". Анатолій просто послав його до журналу. І вірш просто одібрали до друку! Це було зі сфери фантастики. У ті часи перш ніж друкувати, кожного досить ретельно розглядали під ідейну лупу! Але це таки було насправді. Ось цей вірш. Я досі знаю його напам'ять. I для мене це вагомий аргумент. Поганого, нецільного, неживого моя пам'ять просто не тримає.
ПРОВОДИ
Округлі голови звисають з вікон динями,
Виблискують на сонці свіжострижено,
Не упізнать, які були донині ми –
Білявими, чорнявими чи рижими.
Хита перон багатолюдний натовп,
А потяг рейки вже під себе мне,
І тільки ти не вийшла проводжати
До станції Дорослості мене.
Колеса нам повторюють уперто
Слова кохання мрійно-голубі
Про те, що прийдуть жадані конверти,
І я колесам вірю, як собі.
В степу гудки столунять без упину.
Летять привітом до твоєї хати.
Над паровозом дим, немов чуприна,
Яку забули знять у військкоматі.
А ще мені запав у душу вірш про клен, який усю ніч стукав у вікна золоті. Не було у тім вірші жодних подій, програм, сюжету, тим паче – партійних планів. А був у ньому просто вихлюп степової душі, яка, зберігши свою первісність, мов камертон, відгукувалася (критик би сказав: рефлексувала) на грозу, на такі безкінечно багаті барвами видихи рідної природи, з яких тільки-тілечки вродивсь і ти... Особливо оте: "Буястими громами!" Справді наївнохлоп'яцьке, степове. Я б сказав: вуличне, мирянське, обвіяне юнацьким фольклором, гульбищами до ранку: буясті...
ГОРОБИНОЇ НОЧI
В ту ніч так стукав клен у вікна золоті,
Зіщулений, тулився він до хати,
Обмацував шибки і все хотів, хотів
Зелений гомін вплюснути в кімнату.
Навально хмари облягли село,
Котилося далеке гримкотіння
І стугоніло, гупало, гуло,
Й звисало блискавиць руде коріння.
І все ж земля не дочекалась злив,
А ми проснулись вранці. А над нами -
Вологі скирти хмар, де блискавки жили,
Розкидані буястими громами.
ПЕРЕМОГТИ УСІХ У ШАХИ
Часом душа відчуває таку безпритульність, що хочеться заховатися далеко-далеко, геть від усього світу. Забитись аж під саме серце степу... Такими "хащами", такими "дрімучими" куточками для мене світили початки доріг (залізничної – Магедове, Царекостянтинівка), витоки річок (Гайчура, Янчула, Кінської) – десь на Донецькому кряжі. Піти б колись до них. Просто вийти вранці з дому і піти отак бережком. Тут і йти-то – якихось сто-двісті кілометрів. (Вовк щодня більше пробігає...) А ніколи ти чомусь не пішов, хоча думав про це із самого дитинства. І не тільки ти, ніхто не пішов. А перепитай – мріяли про це багато...
Хоч, дехто таки спромігся... Уже навчаючись в інституті, пригадуєш, ходили твої побратими: Геннадій Літневський, Костянтин Сушко.
– Ну, і що нового вони там побачили, відкрили?
– Таке питаєш. А ще поет.
Це не передаси. Це треба відчути. Як поетичний рядок, як перший поцілунок. Поцілунок степу.
А нас одно смикали, одно питали-навертали: а де магістральна лінія, а яка ідея? Та ото ж й ідея – прокинутися вранці після грозової ночі, наче перемитим. А з листка на листок перекочуються прозорі - аж сині краплі. А зі станції чути паровозні гудки. А світ увесь – до билиночки – твій. Бо відчуваєш ти його не окремо, а в собі... Наче він тобою думає, відчуває...
І пишеш ти, щоб похвалитись усім оцим... Щоб було від кого почути подібне навзаєм...
Знайомилися хлопці на перших обласних семінарах обдарованих школярів, а потім іще й на олімпіадах, шахових змаганнях. Прилітали, як барвисті степові метелики, зі своїх новоукраїнок, хитрівок, царекостянтинівок. Знайомились і вже не випускали один одного з поля зору весь вік: Саша Абліцов, Гена Літневський, Вася Моруга, Саша Шостак... Усі мали потужну генетику, майже всі прекрасно грали в шахи. І були непоступливі, як півні. Коли збиралися разом (у гуртожитку чи в редакції якоїсь газети), обов'язково сідали за шахи. На висадку. Часто – до ранку. Анатолій Рекубрацький не переставав носитись із мрією провести шаховий турнір між шахістами-літераторами і – хоч усім Запоріжжям! Вірив, що наша команда будь-кого покладе на лопатки. I, треба сказати, – не безпідставно. Одне тільки могло завадити – імпульсивність, не шахові, поетичні характери. Хлопці (тільки дивись!) могли провести блискучу комбінацію, а потім (од перепаду ніжності) ляпнути, віддавши задарма фігуру.
Розповідаю все це, відходжу подалі лише з однією метою – щоб наблизитися до тої атмосфери, в якій жив Анатолій Рекубрацький, у якій "варились" усі ми.
"ТУСІВКИ" В ХАТІ РЕКУБРАЦЬКИХ
Анатолій, як і більшість із нас, паралельно з навчанням дописував в обласні газети. А після інституту пішов працювати до "Кози" – так називали ми проміж себе "Комсомолець Запоріжжя".
Одружився з однокурсницею Надією, невдовзі отримав квартиру. І влаштував у себе вдома "друге літо". До нього часто приходили грати в шахи, почитати вірші, просто посперечатися Олена Матушек, Вікторія Сироватко, Марина Брацило, Олександр Абліцов. Та, власне, там побував майже весь літературний бомонд Запоріжжя. Мабуть, важче назвати, хто не бував на тих тусівках...
До речі, в Анатолія є навіть вірш про це "Квартира сорок три..."
Одного разу Надія Олександрівна Рекубрацька здивувала навіть свого чоловіка, котрий спізнився на конкурс учителів народознавства міста Запоріжжя. Він був змушений брати інтерв'ю в дружини, котра перемогла в тому конкурсі. Фотохудожник Анатолій Плясовиця і зафіксував тоді цей момент.
Перша книга поета "Сурми" вийшла у 1975 році. У цьому ж році поет був запрошений на Всесоюзну нараду молодих письменників, що, безперечно, одразу ж підняло його рейтинг. Уже тоді вірші Анатолія Рекубрацького відзначалися не лише вмінням передати найневловиміше – настрій, момент душевного спілкування з природою, світом дитинства:
"Засизених слив принести,мов "од зайця".
А й чималеньким життєвим досвідом:
"Тільки мало нам крил лише тих,
Що були на погонах..."
ВІН "МАРИВ" РОЖДЕСТВЕНСЬКИМ
Не знаю, може, відчувши, як засмоктує проза, чи просто в такій послідовності розвивався характер поета, але з часом він став відходити од ліричних експромтів-вихлюпів. Натомість з'явилися помірковано-виважені житейські сюжети, що часто нагадували притчі. Це: "Дезертир", "Приручений лось" та інші.
Звісно, його ваговите слово не могло бути не помічене. Зокрема, на Всесоюзній нараді про нього схвально відгукувався Роберт Рождественський. До речі, та любов була взаємною. Анатолій у свою чергу "марив" Рождественським. I отут, вибачте, мені здається Анатолій таки поніс втрати... Слово його дещо загубило "пилок" первозданності. Безперечно, наклала відбиток і щоденна газетярська робота. Вона хоч кого обстругає...
І все ж сьогодні можна констатувати, що поет проніс свій Божий дар через усе життя! Це вдається не кожному. Його перу належать книги: "Люди моєї пам'яті", "Поверни мені той листопад", "Наснись мені", "Феєрверк", "Апельсини з дірками".
І ЛІРИК, І ПРОЗАЇК, І ГУМОРИСТ
Природно, що з часом він не безуспішно спробував себе і в прозі. (До речі, в нашому середовищі десь побутувала думка, що кожен, навіть посередній поет, може стати прозаїком. А ось поетом – далеко не кожен, навіть великий прозаїк. Досить згадати вірші Олеся Гончара, Михайла Стельмаха. Вони все-таки ріденькі...). Видав Анатолій гарну книжку прози "Не судилося".
Проявився в Анатолія і гумористичний талант. Він – п'ятиразовий переможець конкурсу "Весела Січ".
На одному зі знімків Станіслава Горбоноса Анатолій Рекубрацький просто неба читає свою гумореску "Козацький батько" сучасним козакам Василівського району. До речі, в нього був свій принцип: "Удруге повторений гумор – вже не твій гумор", тож усі його виступи справді неповторні.
За збірку "Люди моєї пам'яті" він нагороджений обласною літературною премією імені Миколи Нагнибіди Фонду культури.
Але не про це мав я на меті розповісти. Повторюю, я прагнув показати те найцінніше, що народилося у світі запорізької поезії з приходом до неї Анатолія Рекубрацького. Принаймні, як це бачиться мені...
Звісно, з огляду на це не можна обійти пісенної творчості поета. Пісень у нього багато. Різнопланових: ліричних, патріотичних, гумористичних чи точніше - веселих. Але найоб'ємнішою, найзнаковішою піснею, мабуть, слід вважати "Неподільну булаву", яку виконує й автор музики Анатолій Сердюк, і взяли до репертуару народні та професійні колективи.
Розповідають, що цю пісню довгий час "крутили" навіть у Верховній Раді України: "Булави не можна поділити, хлопці, України також не дамо ділить. Доки буде жити дух наш запорозький, доти Україна буде в світі жить!"
ДАЙ БОЖЕ!
На жаль, немає з нами Анатолія Захаровича – не так давно він полинув у вирій, переступив поріг вічності. Але з нами залишаються золоті його твори.
21 листопада Анатолію Рекубрацькому виповнилося б 66 років. У Запорізькому національному університеті, на філфаці, де він навчався, відбудеться вечір пам'яті поета (14-а година 30 хвилин, 224-а аудиторія).
Григорій ЛЮТИЙ,
поет, голова Запорізької обласної організації
Національної спілки письменників України
