Фарс
Старий нахилився підняти кинуту сигарету, та його пхнули і він, вдарившись об стіну, і, розчепірившись, упав. Сигарету схопила дитяча долоня, але й старий встиг вхопитися за долоню. Піднявши очі, побачив: дівчинка. А вона шарпонулася, відштовхуючи старого, але не вирвалася. Старий поволі встав, тримаючи її, і намагається якось розтулити долоню крадійки, але ще одна дівчинка, вибігши із-за рогу, кинулася на нього і він знову впав. Лаючись, піднімається і благає, просить віддати йому знахідку. Дівчатка сміються і показують йому пальчики: ось тобі. Старий, вишкірившись, кинувся і хапає одну з них за рукав і хоче забрати таку бажану сигарету, а та кришиться і розсипається. І дівчатка починають бити старого, перекинувши його на землю. І рухи їх стають безсоромні і розхитані, як у шльондр, і голоси паскудяться, і хто його знає, чим би те все... але їх зупиняє чийсь окрик, і дівчатка , оглядаючись, відійшли. А чоловік з ціпком, затримавшись на мить, докоряє старому: не ганьби себе, йди звідси, йди додому, не соромно тобі з дітьми сперечатися? Не роби собі гірше, йди собі...
І шелестить, шепоче побіліла від вітру тополя над привокзальною площею, над старим, що плаче, і над красивими дівчатками, що обтрушуються в затінку, трохи далі.
Паливода
Та хіба то діти ...
От сусід мій, Василь Васильович ( він сам себе так називає), шпендик отакий-о, а шкоди робить, а пащекує, дорослий не здужить ... зайде у двір – колонку скрутить, зламає, пити, каже, хотілося, півдня вода ллється... абрикоса струсить, обдере ще зеленим, або штахету зламає, витягне для чогось. А то якось взяв та забрав інструмента: сокиру, обценьки ... я до нього по-хорошому, кличу, Василь Васильович, кажу, а йди-но сюди, ти там брав у мене, на верстаку – то оддай, бо мені треба. А він – та я, знаєте, возик свій ладнав, вже зробив, підождіть, я зараз... візьміть, каже. А я його хвать за вухо : ах, ти ж, поганець отакий, ах, ти ж злодіюко, та я тобі дурні твої лапи по самі лікті повідрубую, чувісь? Чувісь, кажу? Геть з двору – і щоб я тебе й близько не чув.
Накрутив йому вуха, аж пообвисали ...
І що ви собі думаєте – злякався ? Та де там. Їду на велосипеді, а він ждав, бачу, жде, виходить із воріт, руки за спину ховає, щось мурмоче (він і не говорить ще як треба, не вміє), чую: я тобі покажу, як вуха обривати, я тобі показу... і матюком до мене, і матюком., жбурнув каменюкою і навтьоки. Дві спиці вибив... бачте, отаке – о, менше колеса, а хіба воно встидається, хіба понімає, що можна, а що – ні... А ви мені кажете: діти! діти! Хіба то діти...
Батько ? А що батько ... поклепав у кузні місяців зо три і десь дівся, завіявся батько...
Крик
Старі, як світ, мости, і над мостами небеса важкі й червоні, старі мости до знань, до неминучого знання вузькі мости й на кожному людина, люди на старих мостах, які ведуть ... " та досить, досить, перестаньте, хіба я винна, що не хочу, ви чуєте, не хочу я знати, не хочу вчити, не люблю й не буду порпатися в тих ваших знаннях і нісенітницях. Ну скажіть, скажіть, хіба я винна а чомусь? "– питає і посміхається спокійна дівчина і вдавано сердито гортає книгу, в якій перерізи, півкулі, еліпси, хеопси, апофеми і через дві-три сторінки, чорні на сірому, теореми, леми, постулати, як погано зорані, як недоорані поля ...
І виклик, і нехіть, і втома в її голосі, і очі ясні і красиві під віями золотистими.
"... правила, правила, – знущання то, а не правила, а я не хочу правил, я хочу того, чого я сама хочу, іншого чогось, суті якоїсь хочеться, набридли мені ваші теореми – правила... а вам не набридає, чесно скажіть, не набридає: сто літ одне і те ж ?’’
А й справді : в чому її вина? і хто в тому винен ? і чи винен хто? і чи для себе вона, людина вільна, те все вивчає, чи ради себе? Ніби легенька вправа із риторики.
І посміхаюся, викреслюю собі на дошці першу первісну площину, на якій, як на сцені, розіграється зараз дійство із трьома перпендикулярами, що перетнулися локально
І вийде на міст дівчинка із віями золотистими ...
Вересень, сонце,синь
Доганяю літа свої... Гей, вернітесь!
Зотліє і розвіється: шерехке осіннє шелестіння, жовто-зелене листя на асфальті і на траві, звабливість, сонячність, людність осіннього свята.
І – як паморозь: загубилися з вітрами десь, без користі, без сліду, загубилися літа мої, розбіглися врозтіч, пішли літа за дівчатами і хлопцями, як за водою...
Зотліло і розвіялось: під горою на галявині розпалений вогонь останній, палахкотить і гріє, зігріває лікті і коліна, потріскує багаття, сипле жаром в крони, в прозоро-синюватий ліс, і внизу чорніють чагарники колючі, темнішає в лісі.
Пригасає вогонь, і з вогнем пригасають і співи, і шепіт, і сміх. Запахло в повітрі росою, вогнем і сирою землею.
Місяць жовтий сріблистою рибою білою в неглибокій ясній воді затремтів, струменіла в гірському камінні, блискотіла і пінилась, невгамовна і темна вода, вологі легкі відблиски горіли на корі.
І заплакала дівчинка, тендітна і лагідна дівчинка, заплакала безпричинно і плаче, в холодні долоньки безпричинне ридання ховає, стоїть під сосною...
Гей, вернітесь! Не вернуться.
І ось знову – свято: з шерехким осіннім шелестінням і звичайним сонцем; з душею мозолястою і усмішкою йду, до підлітків іду напівзнайомих – сім літ до них іти, сім літ із ними разом йти, сипкий вогонь знання кресати і радіти, гніватися і терпіти, і в ніч останню на галявині багатгя розпалити і не спати, і до роси – і до знемоги виглядати, ждати сонце.
...В осінньму сяйві і шелесті зотліває і віється; і квіти в'януть на підвіконні, яскраві вересневі квіти на безсилих стеблах, і вколе щось в долоню крізь зелений лист. Минає літо. Проминуло літо... і розвіялось.
с. Мар'янівка
Михайлівський р-н. Запорізька обл.