Ключові слова: заслання, літературознавці, українсько-казахські зв'язки. Т.Шевченко, художник, поет.
Період заслання Т. Шевченка (1847-1857) в українському літературному процесі називають "мертвим десятиліттям». Але М. Наєнко стверджував, що «для самого Шевченка воно мертвим не було. Як Ісус після розп'яття продовжив свою святу справу на небесах, так Шевченко – у в'язничо-солдатському задзеркаллі» [9, с. 290].
Літературознавець вважав прикметною медитацію у вірші «Не гріє сонце на чужині... –, написаному у перший рік заслання в Орській фортеці: «Тойді повісили Христа, / Й тепер не втік би син Марії!». Заслання стало смертю того початкового Т. Шевченка («солдатськеє нежитіє»), і йому важливо було, не дивлячись ні на що, сказати: я воскрес. Особливо показовий у цьому сенсі його малюнок сепією 1850 року «Розп'яття», коли на некласичному Т-видному хресті молода безборода людина відторгає учорашнє», – писав доктор історичних наук О. Кислий. І він не загубив себе в казахстанських степах, його муза, живлячись спогадами про рідну Україну, жила й гартувалась. Т. Шевченко познайомився з добрими й мужніми казахами, яким так само, як і українцям, жилось дужо важко. Але вони підтримували його, як могли, а він розділяв їхні болі та радощі.
Т. Шевченко не каявся, знаючи свій вирок, хоча й дуже карався (згадаймо його поезію «О думи мої…», 1847 р.), Його не відпускала найсвятіша любов – поетична муза, інша назва – геніальність чи пасіонарність (від лат. раssіо – страждання, пристрасть). «Пасіонарність дається людині з космосу, звідти керує всіма її вчинками, штовхає до дії, до пошуку слави, і без неї немислимий будь-який прогрес. Ув'язнити її – не можна, що довів Шевченко своєю і «вільною», і «підневільною» творчістю» [9, с. 291].
Т. Шевченко вірив, що любов до України – найвища, богоугодна справа, і закликав молитися за Україну, будучи далеко від неї. О. Кислий констатував: «Давши одного разу клятву на вірність ідеалам свободи, Шевченко не міг від них відступити: «Хоч доведеться розп'ястись! А я таки мережать буду тихонько білії листи» («Лічу в неволі...», 1850). Здається, логічним було б виборювати свободу тільки свого народу, значно простіше й корисніше для власного гаманця - свободу лише для заможних земляків, як це прийнято навіть у сучасному нам традиційному суспільстві. Проте він розуміє, що це суперечило б високій істині. Покликання вимагає ревно ставитись до віри. Не можна вважати, що якийсь народ достойний свободи, а інший, менш «розвинений» – ні. Той, хто прийме такі висновки, вже не буде виразником Божої правди, незалежно від сану та титулу. Божа Правда одна» [5, с. 9].
Варто згадати слова казахських українців А. Тарасенка та С. Мастєрова, які в повісті «Не щез у полиновому степу» зізнавалися, що в процесі роботи над книжкою прийшло розуміння, що «Шевченко в Казахстані не термін відбував. Це була місія...» [13, с. 556]. Цінність твору – і в точності фактів, і в тому, що «бачення Кобзаря з-за рубежу … інше, тому що кут зору не такий... Тут, на віддаленні, з невигубним почуттям ностальгії – більше за його щоденниками, листами та малюнками ... відчувається вже не вплив поета на людину, а він сам» [13, с. 478]. Про правильність авторських думок свідчить епіграф, узятий до повісті: "Степ увесь з краю до краю обійшов, море Аральське вздовж та впоперек обплив...».
Цілком виваженим є твердження: «Це була місія, яку треба зрозуміти... у засланні Кобзаря на Каспій дві наших держави, Казахстан і Україна, схильні бачити лише свідчення історичної спільності доль двох підневільних народів... Поки нікому нема діла (крім, звичайно, обміну люб'язностями на міждержавних контактах) до «творчої сутності» Т. Шевченка в Казахстані, ніякої такої діяльності йому тут не приписується, навпаки, казахстанське заслання Кобзаря вважається десятиліттям його небуття. Хоча «втраченим часом», із цілком зрозумілих причин, вважав своє заслання і Т. Шевченко – до неї перед ним відкривались зовсім інші перспективи...» [12, с. 9], але пізніше він говорив про повноту своїх дій.
Т. Шевченко пробув на засланні 10 років. 2 місяці і 27 днів. Він був першим живописцем у Казахстані, повно та глибоко відобразив життя та побут казахів. До нього тут не існувало зображального мистецтва, із релігійних традицій зокрема, а тому, окрім художньої, його полотна мають історичну та наукову цінність.
У кожному підручнику й посібнику з історії української літератури XIX століття інтерпретується творчість Т. Шевченка. Сторінки його життя збагачуються новими фактами та подіями. Зокрема, Ю. Івакін та В. Смілянська наголошували, що в Орській фортеці, де місяцями тривала принизлива муштра, поет познайомився з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. «Тут він порушив царську заборону писати: свої твори потай записував до саморобних «захалявних» зшитків. ... В Орській фортеці він написав 21 твір» [4, с. 123].
А. Смолка – автор науково-популярного видання «Т.Г. Шевченко. Хроніка життя і творчості» (2010), у якому, використавши багатий матеріал досліджень, скрупульозно попрацював над кожним прожитим днем поета, не залишив поза увагою жодної деталі. Ця титанічна робота свідчить про невгасимий інтерес до життя і творчості Т. Шевченка. Період заслання подано в розділі «Заслання. Служба у війську. 1847-1857». Починаючи з дати «30 травня 1847 р.» і закінчуючи «2 серпня 1357 р.», автор практично день за днем простежив життя поета. Зокрема, він писав: «5 травня 1848 р. – розпорядження командира 1-ї бригади 23-ї піхотної, дивізії про відрядження Т Шевченка в степовий похід до Раїма – укріплення на річці Сирдар'ї (рибальське селище, Казахстан). Шевченка було включено до Аральської описової експедиції, яку очолив капітан-лейтенант флоту, географ О. І. Бутаков (1816-1869)» [11. с. 137]. Отож з 11 по 19 травня 1848 р. Т. Шевченко перебував у поході: кінний обоз складався з 1500 башкирських однокінних підвід, верблюжий караван з 3000 верблюдів у супроводі 565 казахів, рота піхоти, триста п'ятдесят козаків і одна гармата. Очолював транспорт генерал-майор. І. Шрейбер. У Раїмі виконав 12 художніх робіт. У ході Аральської експедиції Т. Шевченко виконав близько 30 художніх робіт – олівець, сепія, акварель, олія. А. Смолка подав у книжці списки художніх і малярських творів, виконаних у період заслання.
І далі: «17 жовтня 1850р. Шевченко прибув в Новопетровське укріплення - фортеця в Оренбурзькій губернії на півострові Мангишлак (місто Форт Шевченка, Казахстан), де був зарахований у 4-у роту батальйону № 1, якою командував штабс-капітан М. Потапов» [11, с.160].
Т. Беісов у нарисі «Т.Г. Шевченко в Казахстане», виданому ще в 1952 р. в Алма-Аті, писав, що «Шевченко в продолжение целых десяти лет отбывал политическую ссылку в Казахстане ...одним из первых он писал на русском языке о казахском народе. Шевченко был и первым художником, отразившим в своих многочисленных рисунках быт и социальную действительность казахского народа» [1, с. 3]; «… тотчас же по приезде в Оренбургский край обратил самое пристальное внимание на судьбу местного казахского населения» [1,с. 7]. Він «...не только хотел правдиво описать положение казахского народа в Казахстане – «Оренбургской сатрапи», но и вывести его на суд общественного мнения…» [1, с. 11].
Журналіст М. Скиба, порівнюючи Т. Шевченка та Реріха, говорив, що ці постаті стоять осібно в Часі та Просторі, але вони пов'язані між собою «лінією духовно-культурної спрямованості» [10, с. 2]. Поет прагне поширювати серед непосвячених у таїну мистецтва людей любов до прекрасного й добро, що, як заповітна мрія, не полишає Т. Шевченка на засланні – так співзвучне незмінному реріхівському кредо: «усвідомлення краси врятує світ» [10, с. 2].
Т. Шевченко часто відвідував Ермітаж. Особливо любив твори Рембрандта, тому в Академії мистецтв його прозвали «російським Рембрандтом». Він приглядався до його офортної техніки. І найбільше споріднювали його з Рембрандтом гуманістичні погляди.
У журналі – «Музеї України» читаємо: «Тарас Шевченко, перший посол України в Казахстані, провів там 10 років 3 місяці і 27 днів. Перебуваючи у засланні, попри заборону малювати, він створив майже 450 творів, з яких 350 змальовують красу казахів та велич їхнього краю... Великий Акин Таразі – одна із незримих ниток, що уже більше півтора століття пов'язують український і казахстанський народи» [8, с.29].
П. Кралюк (газета «День») у статті «Тарас Шевченко та Казахстан» теж звертається до теми заслання поета, цих важких років. На засланні поет познайомився з тюркомовним населенням, що оповідувало іслам. У поезії «Сон» («Гори мої високії...») це населення він називає киргизами. «... він був людиною, що знала принади імперської цивілізації, у нього фактично не бачимо ніякої зверхності щодо «нецивілізованих» народів. Навпаки, поет неодноразово показує своє зацікавлення казахським побутом, фольклором, релігійними віруваннями» [6, с. 131].
Т. Шевченко називав казахів дикунами, але не в принизливому значенні. У нього дикість і природність були словами-синонімами. П. Кралюк згадував поезію «У Бога за дверима лежала сокира…» та одну з найкращих його акварелей «Пожежа в степу». Серед двох десятків малюнків, ярі художник намалював під час подорожі до Раїма й перебуваючи в Приараллі, автор статті звернув увагу на Шевченків «Автопортрет з байгушами». «Цей твір є свідченням того, що автор не лише спостерігав життя «чужого» йому народу, а й певним чином прагнув вписати себе в контекст життя казахів». А далі у статті говориться, що автор «Щоденника» виявляв терпиме, позитивне ставлення до ісламу. Отож, у позитивному плані він говорить про мусульманські уявлення щодо раю. П. Кралюк наголосив, що Т. Шевченко швидше знаходив спільну мову з «чужими»: казахами, ніж із єдинокровними росіянами, і не любив старовірів-розкольників.
Поет позитивно ставився до ісламської цивілізації і до тюркського світу зокрема, бо був противником імперської політики Росії, вважав, що ісламські народи Росії є такими ж жертвами цієї політики, як і українці; він був «терпимою людиною». «У тогочасній європейській культурі (XIX ст.) явно домінував колоніальний дискурс і у відвертій чи прихованій формі простежувалося негативне ставлення до нецивілізованих народів. Тарас Шевченко тут виступає як виняток» [6, с 18].
Справедливо звучать слова: «У нестерпних умовах смердючої казарми на засланні він першим збагнув і проникливо відтворив сувору й похмуру природу Приаралля, своєрідну красу вилицюватих облич його мешканців, а також склав вражаючий образотворчий мартиролог народів, пригнічених і знедолених російським царатом. Він був палким патріотом України, але й інтернаціоналістом. У цьому його відміна від західно-європейських живописців-романтиків, що вирушали в далекі краї у пошуках екзотики. І в цьому велич його духу» [2, с. 29].
Член-кореспондент НАН України П. Білецький на прикладі художніх картин поета доводив, що він зображував не конкретну людину, а людину загалом. Він засуджував ті обставини, що призводили до нівечення людини – українця, росіянина чи казаха Миколаївська Росія – це не тільки цвинтар, шинок, хлів, тюрма, це п'яні москалі й кайданники – алегорія всієї Росії, від-твореної у «Цигані» (створена під час експедиції в гори Кара-Тау, коли Т. Шевченко і Б. Залеський вели циганське кочове життя).
У журналі «Науковий світ» за 2010 рік надруковано уривки із книжки «Рідні люди» М. Лісовенка, заслуженого журналіста України, який у 1967-1969 рр. був власним кореспондентом «Известий» у Казахстані. Там він зібрав цінний матеріал про Перебування Т. Шевченка на казахській землі та дружбу казахського та українського народів, що зародилася за участю поета й художника. Це вагома праця, у якій дуже багато невідомих нам, українцям, фактів. Автор згадував про здійснений намір Т. Шевченка написати запрестольний образ в ім'я Воскресіння Христового.
Стаття починається поясненням слова «казах», що означає «вільна людина». М. Лісовенко є прихильником думки О. Левшина, що «кайсак» чи «касак» – це зіпсоване ім'я «козак». «…назва казак, яка перейшла в середні віки і до багатьох відгалуджень російського племені, належить Киргиз-Кайсацьким ордам із самісінького початку їх існування» [7, с. 24]. Коли в 1731 р. казахські території одержали російське підданство, була створена так звана Лінія – система російських козацьких укріплень, яка тягнулася від Оренбурга на Петропавлівськ, Омськ, Красноярськ, Іркутськ, де перебував Т. Шевченко.
М. Лісовенко наголосив, що про українсько-казахські зв'язки можна говорити, лише починаючи з часу перебування Т. Шевченка там, на казахській землі. У 1848 р. він був уведений до складу експедиції капітан-лейтенанта Олексія Бутакова для вивчення Аральського моря (у списках експедиції є ще й інші прізвища українців). Про важкі умови експедиції поет писав у власних творах. «...навіть у каторжних умовах Тарас Григорович зробив свій внесок у науку Казахстану – як географ, етнограф і художник» [7, с. 30]. Т. Шевченко першим дав портрети казахів та зразки казахського живопису. І далі читаємо: «...блискучі ілюстрації, твори істинного мистецтва, виконані засланцем Шевченком, з політичних мотивів не могли бути навіть прилученими до справи про експедиції Олексія Бутакова. ...ми пишаємося, що наш Кобзар ними збагатив мистецтво та географічну науку Казахстану» [7, с. 30]. Т. Шевченко в період експедиції часто зустрічався з казахами, бував у юртах, бешбармак запивав пахучим кумисом, вчився говорити по-казахськи – вони були близькі одне одному.
Прекрасну казахську легенду про Балтахана, опоетизовану Т. Шевченком у вірші «У Бога за дверима лежала сокира...», вперше переказав М. Лісовенко. Він почув її від знавця усної народної творчості, першого професора математики Алімхана Єрмекова. Тарас Шевченко «безперечно, чув цю легенду, – говорив професор А. Єрмеков. – Його заслуга в тому, що він надав їй високого поетичного звучання зразу для двох народів», її існування шевченкознавці припускали і заперечували. Хоча ще каракалпацький письменник Уразак Бекбаулов у романі «Тарас на Аралі» вустами вигаданого Шевченкового співрозмовника «кайзака» Агау подав її у дещо іншому варіанті.
У книжці маємо правдивий переказ про дівчину-казашку Ботакоз (її від голоду врятувала родина Ускова), із якою звела доля засланця-поета і яку бачимо на його картині «Казашка Катя». Подальша її трагічна історія стала приводом для написання картини «Дівчина в кайданах». М. Лісовенку про неї переповіла правнучка Ботакоз Роза Минбаєва-Нурумбетова у 1971 р.
Ботакоз знала російську мову, Тараса ж навчала своєї мови, а він її потайки малював. Поет мав глибоку симпатію до казашки, але їхні долі розійшлися. Ботакоз померла у 1907 р. Її онук Жолау – батько Рози Минбаєвої-Нурумбетової – з 1924 по 1927 рік був головою Центрального Виконавчого Комітету Казахської РСР.
Мабуть, неможливо знайти прикладу такого міжнародного визнання й поваги, яке є в Т. Шевченка, однаково близького для українців, казахів, росіян.
У найновішому життєписі («Тарас Шевченко Життя і творчість». - К.: Києво-Могилянська академія, 2008) І. Дзюбства, місце штабу Окремого Оренбурзького корпусу та управління начальника краю) був а охопив увесь обшир літературної та громадської діяльності Т. Шевченка і подав своє трактування життя засланця. Він розповів, що Оренбург (центр генерал-губернаторства, місце штабу Окремого Оренбурзького корпусу та управління начальника краю) був важливою фортецею і відігравав стратегічну роль у просуванні Росії на південний схід, у Середню Азію. Служба в лінійних батальйонах була особливо тяжкою, не кажучи про суворі природні умови та ізоляцію від зовнішнього світу; тому в них часто віддавали політичних засланців та неблагонадійних [3, с. 403]. Т. Шевченка було зачислено у 5 лінійний Оренбурзький батальйон, дислокований в Орській фортеці (250 верств на південний схід від Оренбурга на степовому боці річки Яїк). Казахи називали його Яман-Кала-погань-місто. Т. Шевченко змалював його в повісті «Близнецы». Життя поета – «мов Іов літичних засланців та неблагонадійних [3, с. 403]. Т. Шевченка було зачислено у 5 лінійний Оренбурзький батальйон, дислокований в Орській фортеці (250 верств на південний схід від Оренбурга на степовому боці річки Яїк). Казахи називали його Яман-Кала-погань-місто. Т. Шевченко змалював його в повісті «Близнецы». Життя поета – «мов Іов на гноїщі», було тяжким, але він жив надією повернення і тішив себе спокусами: «...киргизы так живописны, так оригинальны и наивны, сами просятся под карандаш».
І. Дзюба розповів про експедицію на Аральське море (ідею її подав Миколі І славетний німецький дослідник О. Гумбольт), про те, що Т. Шевченка було взято як професійного художника. Ця експедиція вперше здійснила тут велику наукову роботу.
У Новопетровському укріпленні Т. Шевченко пробув майже 7 років. Комендант Антон Маєвський сприяв його відрядженню до Каратаутської експедиції, яка мала розшукати поклади кам'яного вугілля в горах Каратау. Під час експедиції він виконував не тільки технічну роботу, а й малював пейзажі Мангишлаку, жанрові сцени, автопортрети, зарисовки тощо. «За роки перебування на Мангишлаку Шевченко виконав понад 170 малюнків сепією, аквареллю, олівцем – переважно на мангишлацьку тематику; автопортрети (з байгушами; з казахським хлопчиком, що грається з кішкою). Він зумів побачити своєрідну красу пустелі з її скупими барвами; цікавився життям і побутом місцевого населення; пам'ятками старовини...» [3, с. 421].
І. Дзюба, робить єдино правильний висновок: «...Перебуваючи під час заслання на землях казахів, каракалпаків, поруч із туркменами (їх усіх тоді в російській імперії називали киргизами), Шевченко не мав великої можливості спілкуватися з місцевою людністю... та коли казармений режим послаблювався... він прагнув бодай почасти задовольнити свій інтерес до життя, історії, сучасного становища, уявлень та вірувань тамтешніх народів. Здебільшого цей інтерес бачимо в картинах, етюдах, рисунках...» [3, с. 439-440].
Оглядаючи життя великого поета і художника з позицій сьогодення, схиляймося в пошані перед його людяністю, мужністю і працездатністю.
Література
1. Беисов Т. Т.Г. Шевченко в Казахстане. Очерк. Казахское государственное издательство художественной литературы. Алма-Ата, 1952. -71 с.
2. Білецький П. Внесок Шевченка-художника до скарбниці... // Всесвіт. – 1997. - № 3-4. - С. 127-131.
3. Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – К,: Києво-Могилянська академія. 2008. - 720 с.
4. Історія української літератури. XIX століття: у 3-х кн. – Кн. 2: Навч. посібник / За ред. М. Т. Яценка. – К.: Либідь. 1996. -384 с.
5. Кислий О. Віра та духовність пророка. – Сімферополь: Доля, 2008. - 48 с.
6. Кралюк П. Тарас Шевченко та Казахстан // День. -2008.- С. 18.
7. Лісовенко М. Казахстанська доля Кобзаря // Науковий світ. - 2010. - № 6, - С. 24-25; № 7. - С. 28-30; № 9. - С 22-25.
8. Музеї України. - № 1(31). - 2009. - С. 29.