До речі, про Тарасенка в Інтернеті можна знайти зовсім небагато згадок, у тому числі статтю в українській Вікіпедії, статті ізраїльтян Йосипа Тельмана з міста Нешера, Володимира Матвєєва та Елі Ліхтенштейна, а також інтерв'ю, яке взяв у Тарасенка Михайло Гольд за кілька років до його смерті. Цікаво, що ніяких публікацій в українських джерелах мені знайти не вдалося. Тому подальша розповідь заснована тільки на вищезгаданих джерелах.
Отже, Василь Якимович Тарасенко (1907-2001), уродженець Чернігівської губернії, в молодості – комсомольський і партійний активіст, шкільний вчитель і директор, згодом – помічник голови Раднаркому Таджикистану – Повернувшись в Україну, став директором учительського інституту в Гуляйполі. Звідти й пішов на фронт. Після демобілізації був призначений ректором Запорізького педінституту і, на жаль, став партократом – членом бюро обкому і завідувачем відділу науки.
Михайло Гольд в інтерв'ю з цією людиною запитав:
– З ваших слів вимальовується картина досить благополучної кар'єри партійного активіста. Але, якщо я не помиляюся, ви кілька разів дивом уникали арешту?
– За час перебування в партії, а я вступив до ВКП (б) в 1926 році, мене тричі виключали за український буржуазний націоналізм. Вперше – в Новомосковську, як правого опортуніста. Це рішення скасував секретар райкому Зайченко, якого пізніше розстріляли як американського шпигуна. У Таджикистані я недостатньо боровся з ходжибаєвщиною й у приватних бесідах висловлював симпатії до України. У 1935-му повертаюся з відпустки, а в газеті "Коммунист Таджикистана" розгромна стаття, де я – і правий опортуніст, троцькіст, і український буржуазний націоналіст. Між іншим, стаття вийшла з-під пера голови Контрольної комісії ЦК Таджикистану. Врятував мене секретар ЦК Шадунц, який теж потім загинув. Втретє виключали мене в Гуляй-полі. Був уже наказ міністра освіти, я був звільнений, звинуватили мене і в правому, і лівому, і буржуазному націоналізмі, створенні групи. Разом зі мною зняли з роботи чоловік п'ятнадцять. На щастя, у мене були товариші в ЦК, і рішення скасували.
МАБУТЬ, Господь Бог зберігав Тарасенка для більш важливої місії. У 1947 року за пропозицією Молотова він був призначений радником у Радянське посольство у Вашингтоні, а невдовзі став главою Української делегації.
Нагадаю, що з 24 жовтня 1945 року в складі ООН значилася не тільки делегація СССР, а й формально незалежні делегації України і Білорусії. Ці республіки, знов-таки, формально мали обмежений суверенітет, власні конституції, право вільного виходу із СРСР, право на зовнішньополітичну діяльність і власні військові формування. Ви запитаєте: чому ж не мали власних представництв в ООН інші радянські республіки, що володіли тими ж правами? Відповідь: особливий статус України і Білорусії був визнаний, зважаючи на їхній внесок у розгром фашизму. Відповідь не надто переконлива, але .., яка є. Так чи інакше, а делегацію СРСР очолював тоді Андрій Громико, якого в травні 1948-го змінив Яків Малик, а курирував діяльність делегації заступник міністра закордонних справ, колишній генпрокурор Андрій Вишинський. Делегацію Білорусі очолював нарком закордонних справ цієї республіки Кузьма Кисельов. Зауважимо, що Тарасенко виявляв деяку норовистість і активно заперечував, коли, скажімо, Малик давав йому директиви. Вишинський хотів навіть відкликати Тарасенка за екстремізм, а врятував, як не дивно, Сталін, який відповів: "Нам іноді й екстремісти потрібні"...
АЛЕ повернемося в 1947 рік... Як свідчив сам Тарасенко, ставлення до ідеї єврейської держави в Радянській делегації було прохолодним, але існувала директива Сталіна голосувати за створення Ізраїлю, і не послухатися "хазяїна" при всьому невдоволенні було немислимо. Чого домагався Сталін, на що розраховував, підтримуючи створення єврейської держави, загальновідомо. Тут був цілий комплекс інтересів, включаючи і надію на соціалістичну орієнтацію цієї держави, і прагнення послабити позиції Великобританії в Близькосхідному регіоні з його колосальними запасами нафти.
Не буду викладати все це докладно. Скажу лише, що в другому пункті інтереси СРСР і США співпали, тому 29 листопада 1947 року на розгляд Генеральної асамблеї ООН було висунуто дві резолюції: одна – британська – про створення єдиної держави Палестина, в якій євреї стали б національною меншиною (це, до речі, всупереч знаменитій Декларації Бальфура, про яку британський уряд до того часу якось забув), і друга – радянсько-американська – про розділ Палестини на дві незалежні держави, єврейську і арабську. Прийняття другої резолюції зовсім не було саме собою зрозумілим, багато держав сумнівалися, араби, як відомо, були категорично проти, мобілізувати більшість ніяк не вдавалося. Американцям довелося спеціально доставити на засідання представників Філіппін і Парагваю, при цьому виразно подивившись представнику Філіппін в очі. У підсумку набралося-таки дві третини голосів: 33 за розділ Палестини, проти – 13, утрималися -10 ...
А далі почалося найцікавіше. Генасамблея ухвалила, що прийнята резолюція залишиться в силі тільки в тому випадку, якщо на наступній сесії, призначеній на 14 травня 1948 року, тобто на день закінчення терміну британського мандата, не буде прийнято інше рішення. Повторне голосування мало відбутися не пізніше 18-ої години...
А тим часом почалася "холодна війна", гонка озброєнь, і США до травня 48-го повернули курс на 180 градусів, вирішивши підтримати Великобританію – її вплив представлявся менш страшним, ніж зростаючий вплив Радянського Союзу. Коротше кажучи, на 14 травня проти розділу Палестини було вже 40 країн, а "за" – тільки СРСР, Україна, Білорусія, Польща, Чехословаччина та Югославія.
І ось настав цей останній робочий день позачергової сесії Генасамблеї ООН. Всі втомилися і чекали останнього голосування за нову, англо-американську резолюцію, щоб піти відпочивати і забути вже про євреїв і Палестину. Однак буквально за 15 хвилин до 18-ї години відбулося щось таке, чого передбачити не міг рішуче ніхто. Головуючий, представник Аргентини д-р Арсе, на півслові перервав промову Андрія Громика й оголосив голосування. Громико повернувся на місце, пробурчав щось на кшталт "все пропало". Почувши це, Тарасенко схопився, закричав, що хоче висловити свою точку зору за процедурою голосування і, не звертаючи уваги на заперечення голови, швидко пішов до трибуни. При цьому нечітко вимовлені ним слова: "Я хочу висловити свою точку зору" були почуті, як "про вас", і голова зрозумів їх таким чином, начебто делегат каже: "Я хочу поговорити про вас", коротше, хоче спровокувати конфлікт. Арсе покинув своє місце і вибіг із залу, голосно закликаючи поліцію. Зате Тарасенко, піднявшись на трибуну, став експромтом виголошувати промову, яку закінчив тільки тоді, коли пролунали бурхливі оплески. Аплодувала група євреїв Нью-Йорка, що перебувала в залі. Справа в тому, що стрілка годинника до того моменту перевалила за позначку "18". Доктору Арсе, який повернувся на місце, не залишилося нічого іншого, окрім, як оголосити, що, оскільки голосування не відбулося й інше рішення не було прийняте до 18-ї години, в силі залишається рішення попереднє – про розділ Палестини. Щоправда, глава делегації США Осборн попросив продовжити сесію для обговорення ситуації з президентом Труменом, проте через півтори-дві години оголосив, що США знову передумали і тепер згодні з утворенням у Палестині двох держав – єврейської та арабської...
НАСТУПНОГО дня до Тарасенка з'явилася ціла єврейська делегація на чолі з Моше Шаретом і Аббой Евеном, які передали йому подяку від Бен-Гуріона і щойно створеного уряду Ізраїлю, подарували книгу Тори і запропонували почесне громадянство. Сам Тарасенко не заперечував, але Москва категорично сказала "ні".
А за два місяці до закінчення каденції його відправили у відпустку, і в Америку він уже не повернувся, будучи відстороненим від роботи "за активну проізраїльську позицію й український сепаратизм". За проізраїльську позицію його лаяв особисто Хрущов: "Якого біса ти поліз на трибуну?! Хай би Громико виступав, так ні, знайшов тебе – дурня". Тарасенко наївно відповів, що зробив це з власної ініціативи, а Хрущов махнув рукою і сказав: "Тим гірше для тебе".
Втім, серйозних санкцій не послідувало. Тарасенко повернувся до Києва й очолив кафедру історії зарубіжних країн в університеті, де залишався на цій посаді до 1982 року. А кафедри позбувся, виступивши проти хабарництва. Лекції читав, до речі, українською мовою, що в ті часи звинувачень у бандерівщині не викликало. Очолював громадський фонд "Україна – Ізраїль", отримував листи від Біньяміна Нетаньяху і Давида Леві – 90-х років міністра внутрішніх справ Ізраїлю. На 50-річчя Ізраїлю разом з сином і дочкою відвідав цю країну, був захоплений побаченим і сподівався на те, що Україна зможе повторити "ізраїльське диво"...
Залишилося відповісти на одне запитання: як все це могло статися? Чому Василя Тарасенка тоді не видалили з трибуни ООН? Чому приголомшений доктор Арсе втік? Чому присутні, як загіпнотизовані, півгодини слухали промову і не вимагали голосування? Чому всі на півгодини буквально заціпеніли? Яка сила паралізувала їх? І яка така сила підняла з місця самого Тарасенка і допомогла здійснити, здавалося б, неможливе? Він зізнавався, що й сам не міг собі цього пояснити. Мабуть все-таки відбулося те саме "звичайне диво", яке, як правило, робить тільки одна сила – вища. Відродження держави Ізраїль, як пише Елі Ліхтенштейн – одне з таких чудес.
І насамкінець
У 1993 РОЦІ в "Голосі України" була опублікована стаття народного депутата України Бориса Олійника "Світло і тіні становлення". Досвідчений дипломат і вчений-історик Василь Тарасенко не знайшов у ній справжнього генезису тих проблем, які аналізував автор. На його бачення – "Автор або ухиляється від цього, або, коли він і робить таку спробу, то це у нього набирає однобічного, не завжди наукового та об'єктивного характеру. А це, в свою чергу, впливає на прогнози та поради автора відносно державної політики Уряду України як на сьогодні, так і на майбутнє."
Це й надихнуло Василя Якимовича на викладення свого бачення проблем внутрішньої та зовнішньої політики молодої держави в статті від 26 травня 1993 року "Військова концепція України: національні інтереси – понад усе!", головними принципами якої мали бути:
– Постійна загроза для державної незалежності України буде надходити з боку Росії.
– Україна не повинна мати нічого спільного з військовими планами СНД або Росії.
– Україна повинна володіти ракетно-ядерною зброєю до того часу, поки інші ядерні країни світу залишаються власниками такої зброї.
httр://www.livejornal.com/