Голодомор як трагічна сторінка української історії за часів першого і другого українських президентів вже не замовчувався, як це було за радянської доби, але й майже не визнавався на офіційному – державному рівні. За президентства Ющенка ставлення до української трагедії XX століття змінилося кардинально. Тоді було проведено найбільшу роботу з увіковічення пам'яті про події 1932-33 р.р. Під час чотирирічного "царювання" Януковича на догоду Москві роковини Голодомору мали вигляд лише церемоніальної данини. А з боку тодішнього міністра освіти були спроби вихолостити цю трагічну історію зі шкільних підручників. Цьогорічне відзначання роковин Голодомору по-революційному особливе. Держава знову стала, висловлюючись сучасною мовою, провайдером заходів, що вшановують пам'ять замордованих голодом українців.
Наш сьогоднішній співрозмовник – відомий запорізький історик-науковець, політик і громадський діяч, професор Федір Турченко.
– Федоре Григоровичу, дослідження Голодомору на Запоріжжі входить у сферу ваших наукових інтересів. Нагадайте, як це дослідження відбувалося на запорізькій землі?
– На тлі загальноукраїнського інтересу до вивчення Голодомору 1932-33 років наша область вирізнялася не найкращим чином. Умови для дослідницької діяльності тут довгий час були несприятливими. До проголошення незалежності України в умовах "перебудови" про Голодомор наважувалися говорити і писати лише "неформали". Голоду 1932-33 років було присвячено спеціальний випуск мелітопольського самвидавського бюлетеня "Мелітополь. Меморіал" – друко ваного органу Мелітопольського добровільного історико-просвітницького товариства "Меморіал".
Здавалося б, після проголошення незалежності дослідженню Голодомору буде "зелене світло", адже президент Леонід Кравчук у 1993 році закликав відзначити пам'ять жертв, але колишня партноменклатура, яка залишилася на керівних посадах у державному апараті, виявилася байдужою та навіть ворожою до президентських ініціатив.
У ці дні варто згадати про громадянський подвиг дослідника з Мелітопольщини Володимира Тимофєєва. Працюючи на посаді наукового співробітника Мелітопольського міського краєзнавчого музею, він протягом 1989-93 років написав книгу "Неоголошена війна". Прагнучи завершити роботу в 1993 році саме до 60-ліття Голодомору, він звернувся де керівництва музейної установи з проханням перевести його на неповний робочий день, тобто на півставки. У відповідь почув "або – або". Тимофєєв змушений був звільнитися і перейти на роботу вахтером у гуртожиток. Це був акт громадянської мужності дослідника, поки ще належним чином не оцінений суспільством та державою. Його науковий подвиг – приклад для молодих дослідників.
Після появи книги Тимофєєва – першого подібного роду дослідження в Запорізькій області – пройшов 21 рік. Виросло нове покоління дослідників, до вивчення Голодомору долучилися досвідчені історики. Склалася більш сприятлива для об'єктивного дослідження минулого регіону суспільно-політична ситуація.
Упродовж 2001-2010 років у межах реалізації експедиційних програм Наукового товариства ім. Якова Новицького, діяльності Запорізького відділення Інституту археографії та джерелознавства, лабораторії генеалогічних та біографічних досліджень ЗНУ були записані інтерв'ю з багатьма людьми, що пам'ятають Голодомор.
Ну і, нарешті, науковим підсумком роботи вченої спільноти Запоріжжя та області стала наукова конференція "Трагедія Голодомору 1932-1933 років на Запоріжжі", яка відбулася в ЗНУ в листопаді 2008 року.
Конференція продемонструвала досить широкий спектр інтересів запорізьких істориків Голодомору. За підсумками конференції видавництвом "Просвіта" було видано колективну працю "Голодомор 1932-1933: запорізький вимір". У 2010 році у видавництві "Дике поле" вийшла ще одна наукова праця "Голодомор 32-33 років на території Запорізького краю. Свідчення очевидців". Але найбільшим нашим досягненням було фундаментальне видання (1080 сторінок) "Національна Книга Пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Запорізька область", видане 2008 року.
– Федоре Григоровичу, що в історичному аспекті перш за все повинні знати запоріжці про Голодомор у нашій місцині?
– Перебуваючи на 23-му році незалежності, значна частина суспільства залишається у полоні міфів, що виявилися напрочуд живучими.
Міф перший. Причинами голоду були несприятливі погодні умови, що потягло за собою неврожай.
Цей міф почали спростовувати ще у 1990 році. Мелітопольський самвидавський бюлетень "Меморіал" навів дані про урожайність у 1923-1933 роках. Ця інформація базувалася на офіційній радянській статистиці, що не підлягала оприлюдненню, і, відповідно, не викликає сумнівів у її достовірності. Згідно з наведеною інформацією, неврожайними роками були 1924 та 1928 роки, врожай 1932 року взагалі був більше, ніж у 1929 році. Головною причиною голоду стали фантастичні завдання хлібозаготівель.
Міф другий. Голод мав локальний характер і охопив лише частину сільських поселень в окремих сільських районах.
Архівні матеріали свідчать про те, що голод охопив усі райони області без винятку. У межах районів голодом було охоплено переважну більшість населених пунктів, незалежно від того, представники якої національної групи там мешкали. Трагедія не вибирала національність.
Міф третій. У Запоріжжі та інших містах, де відбувалася індустріалізація, голоду не було.
Це не так. 20 листопада цього року було відкрито меморіальну дошку на будинку за адресою: вул. Дзержинського, 7, поряд з яким був будинок малюка (не зберігся), де від голоду і виснаження в 1932-1933 рр. померло понад 750 немовлят. Про два місця масових похоронів говорив у своїх спогадах покійний член Національної спілки художників України І.В. Василенко, який народився у 1922 році та був свідком трагедії. Це в районі сучасного Критого ринку та на кладовищі у південній частині Хортиці, Серед померлих в основному були селяни, які намагалися на новобудовах Запоріжжя врятуватися від голоду. Але для точного визначення місця цих двох поховань слід провести пошукові роботи.
Міф четвертий. У СРСР голодували всі, і голод охопив не лише Україну а й Росію, Білорусію та інші республіки.
Вже доведено, голод охопив Казахстан, Кубань, Дон і частково Поволжя, Західний Сибір, але, на відміну від України, ці території були охоплені голодом лише частково. В Україні голод був тотальним. "Вимітали" все, до останньої зернинки! В інших регіонах СРСР такого не було.
Міф п'ятий. Кількість жертв голоду в області не була значною.
Остаточна кількість жертв по області не встановлена. Для цього необхідно провести спеціальну і досить велику роботу. Ця робота ускладнюються тим, що Запорізька область на той час входила до складу Дніпропетровської. Але, орієнтовно, мова йде про 200 й більше тисяч чоловік.
Міф шостий. Те, що відбувалося в Україні в 1932-1933 роках, не було ні Голодомором, ні геноцидом українського народу. Це звичайний голод від недороду і безгосподарності.
Цей міф спростувала Верховна Рада України, прийнявши 26 листопада 2006 року Закон, яким визнала Голодомор геноцидом українського народу.
– Федоре Григоровичу, як сучасна історична наука оцінює соціокультурні наслідки Голодомору для України?
– В Україні через низку обставин саме село було надійним хранителем українського народного духу й української культури. Удар по ньому порушив процес спадкоємності культури, деформував ментальні структури українців, обмежив їхній вплив на світові справи та світову культуру. Наш народ ще й сьогодні відчуває наслідки тих трагедій. Українське суспільство називають постголодоморним, постгеноцидним. Ліками проти цих соціальних хвороб є правда про минуле. Саме цим ми й займаємося.
Володимир ГЕРАСІН,
фото Володимира ШЕРЕМЕТА