ГКЧП і проголошення незалежності України: погляд із Запоріжжя
УРИВКИ З НОВОЇ КНИГИ
ПРО АВТОРА. Турченко Федір Григорович. Доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету, Заслужений діяч науки і техніки України. Депутат Запорізької обласної ради (фракція "Батьківщина»).
Інстинкт самозбереження номенклатури штовхав її на пошуки шляхів модернізації радянської системи. Рух у цьому напрямі розпочався у середині 80-х років, після приходу до влади в СРСР М. Горбачова. Він почав із закликів до «прискорення», у ході якого передбачалося реконструювати народне господарство на базі нової техніки і здійснити стрибок у рівні життя вже за 2-3 роки. Були проведені зміни в керівництві обкому партії. Замість М. Всеволожського – багаторічного партійного «хазяїна» Запорізької області, який, здається, вже «зрісся» з кріслом першого секретаря, на його місце у 1985 р. обрали привезеного з Києва працівника ЦК КП України А. Сазонова.
Але в реальному житті мало що змінювалося. Ніхто не знав, як досягти накреслених висот.
«Прискорення» в розвитку промисловості, яке обіцяла партія, з тріском провалилося. Не вирішувалися й проблеми населення продовольством. Чи не найбільшим досягненням області на шляху розширення виробництва товарів повсякденного вжитку стало введення в експлуатацію спеціалізованого цеху з виробництва харчових продуктів на «Запоріжсталі». Це був парадокс: багатотисячний колектив металургійного заводу, який декілька років не виконував плани виплавки металу, працював на застарілому виробництві, мав багато проблем з реконструкцією виробництва, змушений був зайнятися ще й сільським господарством.
Ситуація в області загострювалася конфліктами на верхівці владних структур: перший секретар обкому партії (посада, еквівалентна нинішній губернаторській) А. Сазонов не знайшов спільної мови з місцевою партійно-радянською номенклатурою і його невдовзі відкликали. Після нього у 1988 році «першим» став Г.П. Харченко. У Запоріжжі він був «свій»: вся його комсомольсько-партійна кар'єра була пов'язана з областю. Кажуть, що обкомівці його буквально «на руках» внесли в службовий кабінет. Але ці перестановки ніяк не покращили ситуацію в області: «прискорити» розвиток області запорізька партноменклатура виявилася нездатною.
Початок громадянського суспільства
Проголошеною партійними верхами Москви гласністю і демократизацією негайно скористалася прогресивна громадськість області.
...Все починалося з невеликих, так званих «неформальних» груп, які активно заявили про себе в Запорізькому регіоні у 1987-1990 pp. Це були самодіяльні об'єднання громадян – кіноклуб «Восхождение», громадсько-філософський клуб «Січ», добровільне історико-просвітницьке товариство «Меморіал» (Мелітополь) і його запорізький аналог – товариство «Реабілітація», товариство «Просвіта», екологічні групи «Зелена гілка», «Зелений світ», «Лікарі м. Запоріжжя за збереження природи і людини», «Рух солдатських матерів Запоріжжя».
Історичне покликання цих об'єднань полягало в тому, щоб «збудити» громадську думку, поставити під сумнів монополію партії на істину, розкрити правду про трагічне минуле, зруйнувати закостенілі стереотипи, які утверджувалися в суспільстві десятиліттями. Разом з тим, вони не вважали себе опозиційними і діяли в рамках чинних порядків, прагнучи їх «покращити».
Політична самоорганізація населення регіону почалася зі створення Народного руху України. Це було найбільше незалежне демократичне об'єднання республіки. До його складу входили представники різних ідеологічних течій: члени Демплатформи в КПРС, Товариства української мови імені Т.Г.Шевченка, Української Гельсинкської Спілки (що пізніше трансформувалася в Українську Республіканську партію), майбутні члени Демократичної партії, Соціал-демократичної партії України (об'єднаної), позапартійних громадських об'єднань. 3а інформацією першого голови Запорізького Руху Юрія Василенка, кількість його членів на травень 1990 року становила близько 500 осіб. (Що, втім, не заважало Руху скликати багатотисячні мітинги, співчуваючих було чимало). Членів Руху об'єднував спільний противник – партійний апарат і структури, що його обслуговували. (Коли невдовзі його не стало, члени Руху опинялися іноді по різні боки «барикад»).
Загальний баланс політичних сил у Запорізькій області зафіксували вибори до Верховної Ради України і місцевих рад, що відбулися у березні 1990 року. Перемогли представники влади. Але демократичним силам Запоріжжя вдалося провести свого кандидата до Верховної Ради УРСР. Це був С.В. Соболев (нині – прем'єр-міністр тіньового уряду), який здобув резонансну перемогу над секретарем Запорізького міськкому партії П.М. Ванатом (сьогодні – президент Запорізького обласного Союзу промисловців та підприємців «Потенціал»). В обласній раді, міських радах Запоріжжя, Мелітополя, Енергодара, Ленінській райраді м.Запоріжжя сформувалися опозиційні до КПРС групи депутатів у складі 15-20 осіб. Зважаючи на вкрай несприятливі умови, в яких довелося працювати опозиції, цей результат можна було сприймати з оптимізмом.
Передчуття заколоту.
ГКЧП
У роки перебудови опозиційно налаштовану частину суспільства не залишала думка, що комуністична номенклатура добровільно не погодиться на демократизацію суспільства, особливо на суверенізацію союзних республік. Не виключали повернення до репресивної політики сталінських часів. Популярним був короткий анекдот: «Перестройка, перестрелка, перекличка...».
19 серпня 1991 року реакція наважилася на антиконституційний заколот. Запоріжжя тоді ще перебувало у стані святкової ейфорії. Напередодні, в неділю, 18 серпня, в місті закінчувалося 10-денне загальноукраїнське пісенне свято «Червона рута», яке зібрало десятки тисяч людей з області і гостей з усієї України. У Запоріжжі перебували відомі керівники національно-демократичного табору – В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, М. Мировський та інші представники української культурної еліти. Грандіозний заключний концерт і нагородження переможців на стадіоні «Металург» закінчилися пізно ввечері. З великим натхненням публіка прослухала нашого земляка Анатолія Сердюка, який виступив зі своєю, тепер вже знаменитою піснею «Вставай, Україно!», написаною на слова Дмитра Павличка спеціально для фестивалю. У пісні є рядки, які тоді були сприйняті як прямий заклик до боротьби за незалежність: «Вставай та кайдани порви, дай познак, ясніший від грому, що ти не рабиня Москви й рабою не будеш ніколи!».
Коли 19 серпня 1991 у Москві було оголошено перші декрети ГКЧП, а з Києва прийшла секретна шифрограма секретаріату ЦК КП України, яка ставила перед ними завдання всіляко сприяти акціям ГКЧП, партійні верхи Запорізької області прийняли її до неухильного виконаная. Відбулися наради з секретарями в обкомі, міськкомах. Виховані у дусі майже військової субординації. вони сприйняли розпорядження секретаріату ЦК як обов'язкове до виконання. Багато з них вже давно чекали подібного розвитку подій, неодноразово говорили про їх необхідність раніше. «Перебудова», за їх переконанням, зайшла занадто далеко, бо поставила під сумнів керівну роль партії (читай: монопольне становище партноменклатури) у суспільстві. Ще в липні 1989 р. на зборах облпартактиву секретар парткому великого підприємства Запоріжжя попередив: «Мы потеряем скоро наш народ, как самый смиренный».
Розпорядження ГКЧП і створених для реалізації його розпоряджень структур в області широко популяризували місцеві ЗМІ, створюючи ілюзію «всенародної підтримки» заколотників.
На цьому безрадісному, але цілком прогнозованому полі, виділяється позиція газети Запорізької міськради «Запорізька Січ» (головний редактор Анатолій Ланчик). Ця газета 20 серпня не подала жодного документа московських керівників заколоту І обмежилася публікацією виступу голови Верховної Ради України А. Кравчука. Газета наважилася на крок громадянської мужності: обнародування заяви 20 депутатів місцевих рад, переважно Запорізької міської ради, із різким засудженням заколотників.
Надзвичайні структури, які були створені в області 19-20 серпня, на щастя, не запрацювали. Але це не заслуга їх керівників. Просто для цього не вистачило часу. Занадто стрімко розвивалися події. Головне – що ці структури в перші дні заколоту вже діяли. При сприятливому для заколотників розвитку подій у Москві, вони почали б свою роботу в Україні, у тому числі й Запорізькій області. Це не просто гіпотеза, це аналіз логіки поведінки владних структур області, зокрема – обкому партії, яка чітко виявилася 19-20 серпня. В обкомі партії в ці дні готувалася цілий ряд акцій, які мали на меті підтвердити «тверду лінію» і підтримку ГКЧП з боку місцевого керівництва. Але про ці наміри майже нічого не відомо. Тодішній перший секретар обкому Валерій Малєв загинув у загадковій автокатастрофі і вже нічого не скаже. Інші компартійні чиновники, які працювали в останньому складі апарату обкому – вперто мовчать.
Інформація про утворення в Москві ГКЧП і відсторонення М. Горбачова від влади стала відомою опозиціонерам Запоріжжя рано-вранці 19 серпня. Відтоді на Жовтневій площі не вщухали стихійні зібрання.
Жовтень 1990 р. Запоріжжя. Голова Запорізької УГС Сергій Лйбабін (ліворуч) та керівник Запорізького руху Юрій Василенко після 10 діб ув'язнення за проведення масштабного антикомуністичного мітингу, що супроводжувався перекриттям центрального міського проспекту.
Спонтанно обговорення подій на площі стало переростати в мітинг протесту проти спроби державного перевороту. Голова міського проводу НРУ К.К. Лямцев в інтерв'ю газеті «Вече», яке надруковане під заголовком: «Революция в Запорожье. Украденная победа» 1998 p., дав цікаву і драматичну картину цього мітингу: «...На площади появился текст заявления Ельцина (провозглашенного с танка у «Белого дома») – ребята приняли его по радио. Ми почитали его между собой, после чего я быстро съездил домой, привез мегафон и начал зачитывать текст для более широкой аудитории. Было интересно – сработает ли мой депутатский иммунитет, и какова реакция сотрудников КГБ, которых на площади было тоже немало. Их 50 на 50 было среди нас».
Після заколоту: номенклатура залишається при владі
ГКЧП провалився. Коли це стало зрозумілим, в обкомі партії почали знищувати документи. Очевидці розповідають, що машинка, яка подрібнювала папери перед спаленням, працювала більше доби. Але обкомівці не лише знищували документи. Ховали й партійні гроші. Коли у жовтні 1991 р. за участю КРУ Мінфіну України і обласного управління Нацбанку була проведена ревізія розрахунків обкому Компартії України, то, за свідченням В.Ф. Тимошика, який брав участь у цій роботі, на рахунках вже нічого не було, їх «обнулили». Довелося навіть за рахунок коштів держави виплачувати заборгованість по заробітній платні технічним працівникам, які продовжували працювати в колишньому обкомі партії.
Обком «опечатали» 25 серпня. Згадує К.К. Лямцев:
«Я вернулся из Киева с новыми впечатлениями, оставил дома все, и сразу на Фестивальную. Бросил «клич» и пошел в здание обкома. Милиционер-охранник меня немного пообманывал, что первого секретаря обкома Малева нет. Пока он сам не показался на лестнице. «Валерий Иванович, поскольку ваша партия поставила себя вне закона, властью, предоставленной мне как депутату, я ваше учреждение закрываю», – сообщил я первому секретарю обкома. Малев, как показалось, абсолютно не удивился моим словам, только отметил, что делать это все надо как-то по закону. Малев в моем присутствии позвонил Демьянову (голова облвиконкому – ред.). Тот пригласил меня к телефону. «Решением Президиума Верховной Рады Украины деятельность КПСС (КПУ) прекращена. Собирай депутатов, нужно организовать опечатывание комнат обкома, горкома, райкомов. В помощь вам будут выделены технические работники. Ваша задача – контроль», – сообщил предисполкома Демьянов...».
Заборона компартії не викликала протестів.
Основна маса комуністів регіону до заборони поставилася байдуже. Комуністична партія України вмерла, покинута всіма, хто ще недавно клявся їй у безмежній відданості.
24 серпня було проголошено Незалежність України. Але скористатися сповна її плодами держава не змогла. Після проголошення незалежності демократичні сили уступили ініціативу, а отже, і можливості свого впливу на перебіг подій. Найперші наслідки цього добре охарактеризував у своїх спогадах К.К. Лямцев, лідер обласного Руху, якого після 24 серпня інколи запрошували на наради в облвиконкомі:
«В десять часов, 26 августа, руководство области собрало бывших первих секретарей райкомов, которые успели пересесть в кресла председателей райсоветов. «Отныне закончилось двоевластие, – заявил предоблисполкома Демьянов, – отныне вы единственная власть». И все присутствующие встали и зааплодировали. Я почувствовал себя женихом на чужой свадьбе, ибо понял, что нас просто обманули. Фактически партийно-государственные структуры были подготовлены к такому сценарию и только ожидали случая, чтобы добиться полнейшей бесконтрольности... Подозреваю, что весь сценарий им был знаком в деталях, потому что, как показали последующие события, пока мы бегали с флагами и мегафонами, они брали под контроль собственность. И преуспели в этом».
Номенклатура залишилася при владі. Коли заколот провалився, колишні партпрацівники дуже швидко перефарбувалися в синьо-жовтий колір, але у більшості не змінили своєї суті. Вони добре влаштувалися у цьому житті. Але при цьому відкинули на грань виживання мільйони українців.
Світлини надані Сергієм АЙБАБІНИМ
